Реакція на декларацію з-боку представників культурно-мистецької сфери (не причетних до верхівки Спілки) була дуже позитивною. Ось приклади: «Культура і життя» (1992 р.) Досвідчений, багаторічний керівник музично-мистецьких закладів Петро Андрійович Сук (до речі, його син — відомий український піаніст Микола Сук), пише у дописі «Нехай не детонує сумління» (Культура і життя» (1992 р.):
С.Ліс.- Була ж і контрнаступальна реакція Секретаріату Спілки.
П.-Ом.- Так. І слід мати на увазі, що це не лише Київ. Це також і згуртування керівників (верхівка), які представляли обласні організації СКУ. Іще зауважимо на такому: дивіться — згідно цієї «Заяви», ми — це «омана мистецької громадськості України».
Наші устремління — «розбрат між членами Спілки, зрив демократичних процесів, які відбуваються у Спілці композиторів». Наші плани — «ліквідація Спілки композиторів України». Наші дії — «розмежуваня спільноти за національно-етнічною ознакою, політична провокація, спекуляція на національній ідеї». А от вони – неухильна «підтримка різноманітних мистецьких напрямків у розвитку української музичної культури,створення асоціацій, об`єднань, спілок, повна свобода художніх уподобань і вільне творче змагання». Усе виключно «на демократичних засадах». Які чудові справи! Казкові.
Примітний той факт, що сам Секретаріат Спілки прореагував на наші думки своїми аргументами, але жодний журналіст не став на підтримку розмірковувань верхівки СКУ. Ніхто не повірив у їхні: «повну свободу… вільне творче змагання» і т. п.
С.Ліс.— Пам`ятаю, після «заяви» ми дозволили собі опублікувати деякі розтлумачення положень «декларації» для них.
П.-Ом.- Ми зробили це, бо їхні трактування наших намагань носили дещо «еліпсисно» — спекулятивний характер.
Полеміка була напружена і слід визнати,що й з нашого боку були перекоси, деякі гіпертрофації. Але ми діяли як сторона в дискусії. Вони ж дуже скоро перейшли в своїх діях у категорії шельмування, практичної дискримінації.
С.Ліс.- Цілком природньо, що, за наявності усіх цих суперечностей, розбіжності поглядів, мало з‘явитися щось нове, чимось відмінне від устоянного, традиційного.
С.Ліс.- Яким би авторитетеним не був склад оргкомітету Ліги, все ж зрозуміло було всім, що лідером руху були ви. Я пам`ятаю, як Олександр Білаш мав наміри очолити Провідну раду Ліги, але обрали вас і він миттєво відмовився від участі і членства в організації. Причому зробив це гучно, оприлюднено, в пресі.
П.-Ом.- Він розміркував, що тепер жодні санкції від Секретаріату СКУ йому не загрожують. До того ж Київська спілка композиторів, з досить вираженими самодостатніми статутними повноваженнями, під керівництвом його ж, кріпко стояла на ногах.
Ось перед нами керівний склад Київської організації на той час.
Але Олександр Іванович помилявся. Прийде час і вони візьмуться й за Білаша.
С.Ліс.- Тимчасом прес-періодика (особливо видання причетні до культурно-мистецької тематики) збуджено коментували події.
П.-Ом.- Бо ситуація постійно надавала поживу для вербалізації того, що відбувається. Саме з появою Ліги вони (верхівка СКУ) взялися за мене. Раптом я одержую повідомлення (по пошті) від «таємної канцелярії» дуже «задемократизованої» організації — Спілки композиторів України, що мене «виключено зі складу членів Спілки». Причому надворі уже рік вирує розбудова суверенної Української держави, а у них на бланку — УРСР. Вони мене виключили чомусь таємно. І від мене самого теж. Але хоч повідомили через кілька днів. До кінця не утаємничили акцію.
Як тільки Михайло Степаненко утвердився в ролі такого собі самозакоханого диктаторчика, його секретаріат взявся вже й за Олександра Білаша. Позбавити його членства в Спілці так нагло, як мене, вони не наважувались. Фігура. Та й дуже вчасно виявив морально-етичну гнучкість — відмовився від Ліги. Тож вони вирішили понизити його в повноваженнях через пониження статусу Київської Спілки композиторів. Давайте прослідкуємо, як коментував Олександр Білаш події того часу (коли вони почали показувати йому чучело «смаляного вовка», поки-що так, звіддаля, натяком):
М.Степаненко в умовах відсутності будь-якого правничого контролю в Спілці (адже мали функціонувати якісь ревізійні органи) «ввійшов у смак». 22-го лютого 1993 року мені войовниче повідомляють, що звільнили мене з посади директора Будинку композиторів України по статті 40 п.2 КЗОТ Украины. Стаття формулює «несоответствие работника занимаемой должности врезультате недостаточной квалификации»…
С.Ліс.- Тобто, з адміністративного боку, директор з 16-и річним стажем успішної роботи, а з творчо-мистецького боку — композитор, міжнародний лауреат «не соответствует?»
П.-Ом.- Зрозуміло, що в наказі, підписаному «великим комбінатором в законі» М.Степаненком, традиційно, була закладена звична профанація. Як завжди, було відсутнє обгрунтування провини — (аргументація застосування статті КЗОТу). А тут ще й «як не прикро» суспільна ситуація в сфері нормативно-правових положень в новітній державі — Україні суттєво змінилася. Я уже не мав захищати свої права через Москву, як це було в моє попереднє поновлення, а вже мав право звертатися до судових органів України. Тому, коли я подав позов, з метою поновлення на посаді директора БКУ, секретаріат дуже мобілізувався, оплачував (за державний кошт) адвокатів, тощо. Я, до речі, жодного разу в своїх судових змаганнях не запрошував адвокатів. Сам за себе стояв. Їхня справа розвалилась блискавично. Я був поновлений і приступив до роботи. Ступор Степаненка тривав кілька днів. Коли паніка трохи вщухла, стали шукати шляхи підсилення своєї обгрунтувальної бази. На шостий день, наслідком мізкової атаки, став вихід на арену «силачів». Степаненківська команда взяла на озброєння виступ важковиків — Валєрія Матюхіна,(який написав на мене розлогого, «барвисто аргументованого» пасквіль-доноса на ім`я Степаненка від 21.06. 1993 р.) та Євгена Станковича, який був задіяний в якості свідка, якщо я насмілюся знову вдатися до судового розгляду справи, щодо мого поновлення, бо уже з 21.06. 1993 р. мене знову будо звільнено, але вже за статтею 41 п.1 КЗПП України. А ця стаття передбачає «расторжение трудового договора за виновные действия работника, которые дают основание для утраты к нему доверия со стороны собственника».
Слід відмітити, що В.Матюхін уже здійснював спробу розхитати тему Будинку композиторів (кілька місяців до цього листа). Там він звертався до М.Степаненка з «конструктивними» пропозиціями (цитую фрагменти: 6) Восстановить все творческие связи, существовавшие в прошлые годы, превратить Дом композиторов Украины в подлинный музыкальный центр, способный в новой политической ситуации достойно представлять музыкальное творчество независимой Украины в музыкальном мире нашей планеты. В случае необходимости я готов приложить к этому все свои силы, время, весь накопленный опыт в должности директора ДКУ)
С.Ліс.- Які ж такі аргументи були викладені у новому листі Матюхіна, що так окрилило секретаріат Михайла Степаненка?
П.-Ом.- А я вам дам можливість познайомитися з повним текстом цього живописного манускрипта, наповненого турботою за долю «украинской музыкальной культуры», але зараз більш стисло поясню матеріальну частину ситуації. Дивіться: А дійсно, яка може бути довіра до директора музично-мистецької установи, якщо він (тобто я), для підтримки «Київської камерати», задля успішного запису камерних творів у акустиці церкви Почайна (на Подолі), надав музикантам, під проводом В.О. Матюхіна, рояль? Слід зауважити, що мого твору в програмі цих записів не було. Транспортування інструмента гарантував В.О. Матюхін. Після записів рояль на якийсь час завис у церкві. Мене почали звинувачувати. Коштів на той час уже не було жодних. Виживали за рахунок примітивних суборенд. Матюхін, зрозуміло, свої гарантії про перевезення інструмента порушив і, як невдовзі стало ясно, — цілеспрямовано. Мені влаштували пастку. Щоби доставити рояль назад на Пушкінську коштів не було. Матюхін «умив руки».
Правда, мені все ж вдалося перевезти рояль на місце. На Подолі була розміщена військова частина Українських збройних сил. Співробітник БКУ Ольга Нагорна підійшла до офіцера (пригадую прізвище О.Лалак) і попросила допомогти. Офіцер дав команду — кілька солдатів погрузили рояль у вантажний автомобіль і ми привезли його на Пушкінську. Але справа «їх честі» уже закрутилася. Мене звільнено. «Таємна канцелярія» спрацювала злагоджено. Правда, не така вона вже й таємна. Провідниками її були: М.Степаненко, Є.Станкович, Л.Колодуб, М.Скорик, Ю.Малишев, В.Бібік… Тепер давайте познайомимось з самим шедевром доносительства від (тоді уже заслуженого діяча мистецтв) Валєрія Матюхіна, з якого торчать вуха улесливого підлаштування на потребу керівництва Спілки. Павло Тичина би сказав: «Читаємо, милуємось душі його поривами».
Не складно помітити, що дата написання цього Pasquino — speech (21.06.93) збігається з датою мого чергового відсторонення від посади директора. Все було вже узгоджено. Але ближче до суті викладеної в листі інформації. Беремо ключове інформ-посилання, яке лягає в основу аргументів, щодо виявлення недовіри мені, як працівнику, який скоїв щось таке…що може фігурувати в можливих судових змаганнях. Цитуємо: «Сейчас возникла конфликтная ситуация по поводу инструмента, представленного (треба було сказати — предоставленного) Домом композиторов для записи компакт-дисков. В связи с той ложью, которая стала появляться даже в прессе, клеветой на бывшего руководителя (тут нерозбірливо) Є.Станковича, сообщаю, что рояль для записи фирмой «Rosco» (Польша) произведений Ф.Шопена и В.Атрошенко (Англия) был предоставлен за 100 доларов США, за услугу оказанную фирме. Эти деньги Петров получил в сумме 60 английских фунтов стерлингов, что эквивалентно ранее указанной сумме.» (Кінець цитати).
Про те, що в суді може виникнути запитання: коли,в який спосіб, ким були передані мені гроші, чому 60 фунтів а не 160, хто це бачив, чи була якась розписка і чи не примітивний це наклеп, вони своїми титулованими професорськими, заслуженими мізками не дотумкали. До суду, як свідки, прибули В.Матюхін (автор концепції) та в якості свідка — ваговика, Лауреат комсомольської премії імені М.Островського, Лауреат Національної премії ім.Т.Шевченка Народний артист України Євген Станкович. Давайте задамося запитанням: про що вони могли повідомити, свідчити? Тож коли Матюхін, під логічними запитаннями судді, дав слабину і змушений був сказати, що ніби-то він сам приніс мені ці купюри (60 ф. ст.), то він сам себе загнав на слизьке. Суддя запитав, де і як він брав ці гроші, які податки сплачені (і ким) з цих надходжень, хто бачив, як він давав мені гроші і чи він розуміє, що сам собі плете корупційний зашморг? Станкович,відчувши, що «запахло смаленим» не підтвердив сподівань Матюхіна на авторитетно-вагому підтримку. Вийшов на місце свідка, щось намагався загальними словами проказати проти мене і здувся. Слід відзначити, що на той час оці інерційні авторитарно-совкові установки в суспільстві і в судових органах ще впливали на хід подій. Вони тягали справу по інстанціях, сплачували і міняли адвокатів і лише у вищій інстанції (Верховний суд України) М.Степаненко — підписант наказу про моє звільнення на базі вигаданого, нічим не підтвердженого міфу, одержав повне фіаско. Йому, як адміністратору, і його черговому адвокату довелось витримати від судді дуже принизливі і навіть зневажливі зауваження. Навіть я сам був здивований, наскільки суддя став посуті моїм адвокатом. Ось переказ діалогу судді і Степаненка:
Суддя — От ви, Михайле Борисовичу, як адміністративно вищестояща особа, звільняєте директора установи. За які провини — з вашого наказу невідомо. Допустимо, з вашого розуміння, — не справляється. Установа занепадає. Так?
Степаненко — Так.
Суддя — Ви, як вищестояща організація, надаєте вашій установі якесь фінансування, чи сприяєте цьому? В якій формі?
Степаненко — Та нема у нас такої можливості. Такого джерела.
Суддя — Для того, щоб на сцені Будинку композиторів звучала музика ваших композиторів потрібно оплачувати працю артистів — скрипалів, піаністів, трубачів, барабанщиків? Чи може вони працюють безплатно?
Степаненко — Треба оплачувати їх за їхніми ставками.
Суддя — От ви знімаєте директора. Прийде інший. З яких джерел у вас раптом виникне можливість забезпечення фінансування установи для її успішного функціонування?
Степаненко — Поки що у нас такої можливості немає. Питання складне. зараз так усе ускладнено… в плані фінан…
Суддя — Так для чого ви тоді, у вигляді юридичного документа — наказу, підсовуєте оцю ахінею про 41 статтю? Ви — адміністратор, чи ви — інквізитор? Ви думали про те, що цей ваш аркуш паперу, під виглядом наказу, потрапить до рук професійних юристів?
Отже, вкотре акція Секретаріату СКУ, націлена на обшельмування і принизливе звільнення мене з роботи, ганебно провалилась. Я приступив до роботи.
С.Ліс.- Такий удар по адмін.керівному автортету провідника Секретаріату СКУ, титулованому, креативному лідеру спілчанської верхівки, урівноважив, заспокоїв Степаненка?
П.-Ом.- Авжеж. Ви допускаєте, що роздутий підхвалювачами, зарозумілий до нестями начальничок дійде адекватних висновків? Цей судовий провал так його вразив, що він усвідомив своєю гарячковою уявою лише одне: він має нанести мені такий удар, від якого оговтатися я б уже не мав жодного шансу, ні морально, ні фізично. Не знаю,чи узгоджував цей «яскравий» представник національної культурно-мистецької еліти свою вирішальну дію з членами вірної команди — секретаріатом (не берусь гадати), але задум і дія були, на диво, ефектними і в перспективі — ніщивними. Це був змістовний, підкреслено «аргументований» донос до Служби безпеки України (тодішнє КГБ). Зрозуміло ж, що ця організація тоді ще була насичена кадрами бувшого Комітету. Донос, за підписом Першого секретаря Правління Спілки композиторів України, Заслуженого діяча мистецтв України М.Б.Степаненка, успішно був відправлений куда нада. З н а й о м т е с ь .
