С.Ліс.- Я ось про що хотів нагадати: от твори Петрова-Омельчука виконуються в європейських містах, в альпійських селах, європейськими оркестрами у престижних програмах поряд із П.Чайковським, М. Мусоргським, В.Моцартом, І.Стравинським, С.Прокоф’євим, Л.Бернстайном, із сучасними європейськими композиторами (Герольд Аманн, Міхаел Флоредо, Лотар Яан, Роланд Матесс і ін.) З нашим композитором охоче співпрацювали і нині (діючі) готові співпрацювати відомі симфонічні диригенти – Ігор Блажков, Володимир Кожухар, Федір Глущенко, Вадим Гнєдаш, Євген Дущенко, Святослав Литвиненко, Аллін Власенко, Юрій Никоненко, М.Пікульський, Антон Шароєв (Росія), Віктор Госачинський (Росія), Ігор Палкін, Михайло Мороз, Крістоф Еберлє (Австрія), Мірослав Гомолка (Чехія), Карл-Гайнц Зіберт (Німеччина), Шавлег Шилакадзе (Грузія), Гунтрам Сімма (Австрія)…
На початку 2014 року, від імені творчо-мистецької громади, до дирекції музичного фестивалю «Київ-музик-фест» було надіслано звернення, в якому зазначалося, що композиторові П. Петрову-Омельчуку виповнилося 70 років. Якихось, бодай скромних, ювілейних заходів (хоч і обіцяних Міністерством) годі було сподіватися. Тому було заявлено прохання – внести до програми фестивалю твір
P I E T O R I A S I N F O N I C A
(« D i r e k t e l i b e r u m m o t o »)
Директорат, жюрі, члени ( М.Скорик, Є.Станкович, І.Щербаков, Л.Дичко, А.Гаврилець, В.Рожок, В.Матюхін, С.Пілютіков та ін. успішно ставлять жирного хреста на цьому питанні.
П.-Ом.- Бо це ж треба відірвати від свого «рота» кусень в 28 хвилин звучання симфонічного оркестра. Таких втрат вони собі дозволити не в силах. Давні римляни говорили: «Desunt inopiae multa, avaritiae оmnia» (Бідним людям багато чого не вистачає, жадібним — всього).
С.Ліс.- Тож 70-ліття українського композитора, Міжнародного лауреата в оперному мистецтві, твори якого виконувались (окрім Києва) у Вільнюсі, Тбілісі, Москві, Новосибірську Дрездені, Берліні, Лейпцігу, Інсбруку, Зальцбургу, Блуденці, Дорнбірні…( У віддалених альпійських селах Австрії в церквах співають духовні пісні П.Петрова-Омельчука) пройшло тихенько й непомітно.
П.-Ом.- Не скажу, що б я дуже переймався цим питанням. «OMNIA MEA MECUM PORTO» (Все моє при мені). Нічого не сталося. Не пішов на радіо і не попросив, мовляв,- «гавкніть» там, шановні, щось про мене. Або до Міністерства, попросити якусь грамоту. Не маю хисту жебракувати. Я і мої колеги-побратими за все життя не надіслали у відповідні інстанції жодного подання на будь-яке «Почесне звання», відзнаку, орден чи медаль. Бляшаний авторитет — ну,знаєте… Намагатися стати у лави, в одну шеренгу з цими «героями». От уявіть собі – Петро Ілліч Чайковський подає «Высочайшее челобитие»до царя-батюшки: «Прошу, Ваше Вєличєство, прісвоіть мнє почьотний тітул – Гєрой Россійской імпєріі». Га ?.? ?..
Cлід, мені видається, зауважити ще на одному з аспектів, стосовно поняття «Герой». Герой у нас — це надзвичайний статус.
Я не беру тут до уваги саме соціальний статус. Я маю на увазі, що (за відчуттям своєї «величі») наші герої перебирають на себе адміністративно-авторитетний ресурс розпоряджатися долями рівних за мистецькими мірками колег. Вони практично почувають себе останньою інстанцією у формуванні мистецьких програм, які є по-суті обличчям сучасної академічної музично-мистецької сфери сучасної України. І це «обличчя» неправдиве, спотворене.
Статус. Статус. А якщо нагадати собі: який соціальний статус був у Вольфганга Амадея Моцарта? А ніякий. Моцарт був – ніхто.
Для Великого (дійсного) музичного генія не віднайшлося можливості поховати тіло в окремій могилі. Поховали у ямі на шістьох.
Потім, за часом, не спромоглися віднайти та ідентифікувати тіло. Наші герої мають право мріяти виключно про «Байкове». Не будемо заважати їм у цьому сакраментальному бажанні.
І все ж. Якщо у когось вже починає вимальовуватись думка, що ми тут у запалі контрнахабності намагаємось очорнити, принизити наших кучмо-юще-януко-героїв, то, по-перше: ми вказуємо на окремі цілком конкретні факти їхніх діянь. Може в їхній уяві ці «діла» цілком ніяке не приниження, а саме героїчна «доблесть»?..
А от уже по суті. По мистецькій істині, по правді… за моєю особистою уявою про мистецькі стандарти. Музика – це велике мистецтво. Уявляєш себе творцем музики (не звукоблудом), май мужність і терпіння виношувати послані тобі сигнали, імпульси без поспіху, довершуй їх до художньої досконалості, упевнись в тім, що прозвучання твоє краще ніж твоє мовчання і тоді виходь на люди. Але почасти так буває: намагаючись потрапити (вмазатись) в «большое мероприятие» митець (авторитет «безотказного» штибу) видає велику бульбашку. Нагадаю деяку історію на цю тему: Обранець долі, «фартовий» чоловік, своєрідний патріот і політичний банкрут Віктор Андрійович Ющенко завжди в своїх уподобаннях (як політичних, чи мистецько-смакових, чи взагалі гуманітарно-естетичних) потрапляв «не в ту степь». То він гадав, що загальне щастя і добробут України забезпечить бандит із Донеччини Янукович; або, що Міністром культури може бути співачка, кухарка, стюардеса, чи режисер-масовик школи Поплавського…або, що «Євробачення» можуть підкорити «Гринджоли»…
Ще й досі інколи серед мистецької громади згадують: «А що то в березні 14-го так булькнуло ? — Та то ж… Коли чиновники ухвалили поставити кардинальну точку відзначення 200-річчя Великого кобзаря (як гучний концертно-вершинний захід), Віктор Андрійович це взяв на себе. Чим не шляхетні поривання ? Забезпечив підтримку засобами свого фонду. Через свої наївні (і, як завжди недоладу) уявлення про наш мистецький світ, разом з колишнім Міністром культури і його незмінним радником-партнером Василем Вовкуном придумали доручити створення епохального, духовно-пієтетного твору синтетично-жанрового формату кому?- звичайно ж академікові, Героєві України, Народному артистові, Лауреатові Національної премії ім. Т.Шевченка, кавалерові безлічі орденів, медалей , посідачу професорських,оргкомітетівських, члено-жюріських і т.ін і т.ін посад Євгену Станковичу.
Проекту дали назву «Страсті по Тарасу» На думку деміургів-побудовників проекту «тільки такий авторитет може забезпечити всю міць, ефект, масштаб, всю вибуховість державного заходу». І вся громадськість, не байдужа до шевченківської теми, а особливо ввесь загал цінителів високого симф-ораторіального, музичного мистецтва «насолодиться естетично, сприймаючи на ментальному рівні в астральній сукупності почуттів і образів емоційно — духовний досвід великого магістра музики, піднесений рівень знання і мислення, як фактор чистої свідомості людини».
Т а к д у м а л о с ь . Були задіяні всі можливості державних засобів забезпечення концертно-мистецького проекту найвищого рівня: найкращу сцену країни ,найкращий оркестр, хор, солістів, балет, інформ-підтримка, телебачення радіо…Шедевр монументального духовного зразка мистецтва здавалось би забезпечено.
Та ба ! Які там «страсті»? Відверто безпорадна демонстрація суміші квазімузичних малохудожніх слабодієвих,( претендуючих на модерність), синтезованих технічно-мистецьких засобів (не позбавлених, звичайно, загальної професійної майстерності, якою володіють зараз десятки композиторів — неакадеміків).
Вражає вихід на сцену Національної опери Віри Ульянченко в штанах. Вона провістила, що проект задумано з перспективою прокату цього дійства по сценах України (а може й ширше). Вражає невиразність, непроявленість образно-впливових жанрових ознак, заявленого в назві дійства, пристрастно — образної сфери того, що відбувалося на сцені театру — флагмана національної музичної культури. І навіть публіка, налаштована на максимум позитиву спийняття і співтворчої участі у спектаклі, інтелектуально й емоційно «ангажована» великою духовно-ідейною темою шевченківського слова, відчула повний «пшик». І це розчарування помітили всі. Сам автор вийшов на публіку і на його обличчі позначилося розуміння нікчемності того, що з ним наразі відбувається. Національна капела «Думка» рятувала ситуацію, доповнивши програму виконанням творів визнаних майстрів минулого.
Соромно… сумно. Постає запитання: «Як це все стається? Хто за цим стоїть? Володимир Яворівський запитував: «Що ми за народ такий?» Хвалимося, що наймузичніші у світі. Ми доручаємо найсокровенніше…за яким принципом?
Коли хтось думає (надто ж із чиновно-розпорядницької сфери), що в нашій Україні більше нема кому (крім таких «авторитетів») доручати значні творчо-мистецькі проекти, то ці уявлення цілком є диверсійними, шкідницькими стосовно до справи розвитку і розбудови національної художньої культури.
С.Ліс.- Це спостереження і роздуми професійної людини, за плечима якої багаторічна мистецька практика. А які міркування можуть виникнути у слухача, скажемо, середнього естетично-художнього рівня сприйняття мистецтва?
П.-Ом.- Це відповідально, дещо авантюрно, думати за когось. Але можна прикинути таку собі ситуацію: людина, яка просиділа в партері Національної опери України, естетично ангажована на сприйняття півтори-годинного супер-дійства, думає:
«Якщо найвизначніші метри дають оце щось таке, то що я почую, коли піду в оперу створену автором нижчої «гільдії), не героєм і не авторитетом? Де ті стандарти, які я знаю, порівнюючи з класичними творами». Такого роду бренд поширений у нашій країні. Я називав це у діалогах з різними колегами і в ефірах-бесідах з радіо-журналістами кризою сучасної оперно-мистецької індустрії.
С.Ліс.- Робота в галузі опери – вершинного жанру музики до снаги далеко не кожному професійному навіть автору.
П.-Ом.- Писати справжню музику, спираючись на засоби і техніку великих майстрів минулого, або зовсім недавнього (Б. Бріттен, Д. Шостакович, С.Прокоф’єв, Б. Лятошинський, Л. Яначек, А. Хачатурян, Кара-Бульфаз-Огли, М. Равель,Г. Малєр, А.Онеггер, Б.Барток, Я.Сібеліус, і ін.) дуже складно. Кому не дано,- виходить примітивно й по-епігонськи. Хай, – міркує собі чоловік — « ми будєм сочінять соврємєнную музику. Там всьо прайдєт».
Хоча розумні люди колись зафіксували такий висновок:
«Tempus Omnia revelat» (Час все виявить).