С.Ліс.— Знову ж таки, щодо «Опришків». Після такого потужного звернення професійно переконливої когорти фахівців до Міністра культури, мала бути все ж якась історія. Невже все стихло, за неписаними (але грунтовно вами розтлумаченими) правилами функціонування оперно-сценічної індустрії в нашій країні?

П.-Ом.- І оперної і концертно-сценічної. Але я торкався також дієвості ролі творчої спілки професійних митців. Слід зауважити, що державні органи культурно-мистецького врядування не мають прямих повноважень, щодо врегулювання стосунків у середовищі мистецького товариства. Цілком логічно, ці відносини та ієрархічні взаємопорозуміння мають влагоджуватись в середині спілок. Адже це є середовище творчої інтелігенції елітарно вивищеної в суспільстві. Правда, органи (не лише міністерські) можуть кардинально впливати на формування селекційного відбору очільників «авторитетів)- керівництво творчих спілок, обвішуючи обраних орденами, медалями, лампасами.

Тож коли очільники держави, через чиновницько-розпорядницькі органи державного мистецького врядування вже призначили номенклатурних «Героїв», показали пальцем — ось цей, цей і цей, то майже все, що передбачено від бідного, розграбованого держбюджету на підтримку професійно-мистецької творчості й реалізації концертних, театральних, естетико-просвітних (і т.ін.) проектів, неодмінно проходить усім спектром заходів і засобів через них та їхніх підконтрольно-залежних прибічників. Це їх дуже влаштовує, дає можливість широко розбрендитись і розпіаритись, водночас придушуючи засобами адміністративного ресурсу колег, які становлять загрозу їхньому «беззаперечному» мистецькому авторитетові. З одного боку, здавалось би, члени Спілки — творіть, представляйтеся, розвивайте своє мистецтво. Для вас — засоби інформаційного забезпечення, радіо, телебачення, преса, участь музикознавців-журналістів, і т.ін.) Сьогодні покажіть кращі твори. Завтра представте ще вищий рівень. У нашій країні високорозвинена композиторська школа академічних форм музикування, яку заклали видатні майстри та педагоги — М. Лисенко, Р. Гліер, Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, В. Косенко, А. Штогаренко…

Підвищуйте, розвивайте художньо-естетичні смаки публіки, формуйте позитивне ставлення шанувальників академічної, класичної музики до сучасної творчості, яка грунтується на новітніх методах і стилістичних засобах композиції, які органічно входять до професійно-мистецької концертної практики.

Ч у д о в о ? Ви спитаєте: «А навіщо ж тоді «Г е р о ї » ?

Як «навіщо ?» А хто має визначати — кого «пущать» на концертну сцену, кого інколи «підпущать»; а кого й зовсім «не пущать» ? От саме й на це. Тож розпорядники-герої, вони тут — усе: очільники жюрі, Оргкомітет, дирекція, все їм підпорядковане. Тож музично-мистецька панорама нашої країни фокусується за канонами вподобань і адмінскеровувань від очільників Спілки. Тож, без огляду на моральність і колегіальну етику, спритники од мистецтва поділили митців (колег) на три категорії (сорти):

1-ша категорія — «с в о ї» Це — сама верхівка, адмін-керуюча та орг-розпорядницька група. За ієрархією, їм «Героям» (тобто собі) належить найзначніша доля ресурсу концертно-мистецьких фестивалів і не періодично, а стабільно, регулярно. «Підгероям» (своїм) може бути надано трохи менше ресурсу, але їхні амбітні забаганки задовільняються регулярно, без огляду на те, що чимало авторів чекають рік у рік можливості потрапити до програми фестивалю.

2-га категорія — загальна маса членів спілки композиторів. Тут уже періодичність і значимість виступу в програмі фестивалю іде за загальним принципом. Міркування десь на кшталт: «Наразі, спасибі, занесли до програми — добре.

Зіграють. Не потрапив, виступлю наступного року. Чи з мініатюрою, чи з чимось більшим, все ж коли-не-коли прозвучу. Тут уже, як поталанить». Тож і не скаржаться. Чекають потихеньку. Якось та буде… Чимало митців з цього контингенту, імовірно, відчуває підсвідомо якусь непевність, незрозумілість діалектики творчого процесу: «Хто знає, що я там творю?» Голос якийсь підспудно підказує: «Ти ж розумієш, ну слабенькі твої можливості… Навчання, професійна освіта, тусування, членство у Спілці — це добре. Але це ще не дар Божий. А хочеться, щоб десь тебе показали, прописали в журналі, похвалили, медальку дали…а там, дивись і звання…і ти уже з а с л у ж е н и й.

Тож мабуть треба служить. Може — комусь? Га? Підслужувати. Бо нас багато. Звань на всіх не вистачить».

3-тя категорія — ті, що «не пущать». Бо становлять загрозу. Можуть похитнути «авторитет метрів». І ті, які неспроможні «вигризти» місце в програмах фестивалю.

Серед них є особистості, звичайно, які просто за потягом душі, не для нагород, переплавляють сприйнятий ними світ у художні образи, до того ж не забуваючи, що категорія прекрасного є необхідним чинником мистецької культури. Таких «безхребетних» згуртування розпорядників тримає на увазі і успішно нейтралізує.

Слід зауважити, що ця ієрархічна структурованість і приреченість квазіпатернального принципу очікування того, що «МЕТРИ» — керівництво тебе відзначать, похвалять, підтримають, висунуть на якесь звання, а чи медальку… випливає з самої природи совкових, а потім постсовкових «творчих» спілок. Засновані совєцькою сталінською системою влади наглядати за творчою інтелігенцією, вони відігравали свою ідейно-напрямну роль у формуванні колективно-табірного менталітету «інжєнєров чєловєчєских душ». Ці митці розуміли, що тут їх добре підгодовують, суттєво вивищують над іншою «пішущєю братієй», (не спілчанською, сортом нижче), долучають до можливостей скористатися засобами державної культурно-мистецької індустрії (оркестри, хори, філармонії, матеріальні фонди підтримки творчого процесу, видавництва, радіо, студії звукозапису, преса і т. ін.). .Тож посів свою нішу і сиди. Керівників-очільників у свій час уже призначили в центральних комітєтах «єдіной, любімой і нєповторімой» партії. Ті, хто стоять і сьогодні на найвищих щаблях спілчанської ієрархії, хто десятиліттями прокерували парткомуністичними органами спілок, ходять у «генеральських лампасах», обвішані й обліплені медалями та орденами. Вони успішно оволоділи навичками потрафляння в сферу ідеологічних настанов усіх варіантів влади — спершу СРСР, затим уже теперішніх керівних ешелонів. Їм страшенно подобається гордо підставляти свої груди президентам пори сірого паскудства комунокримінальної «еліти» і зрадженої честі України. Сьогодні вони — «стовпи» національної культурно-мистецької еліти. Отож — сиди тихенько, члене спілки, бо виженуть, позбавлять членства. А багатьом це — екзистенційна катастрофа. Страшно.

Когорта ж професійних музикознавців і музичних журналістів (вони ж члени спілки), нізащо не розкриє рота, щоб об’єктивно проаналізувати і по-правді висловить критичні зауваження авторитетам. Бо так затиснуть, що сидітиме сірою мишою і жодне видання чи редакція не дасть сказати слова.

Тому наша музикознавча преса розвинулась, як дифірамбо-панегіричний жанр вихвалювання авторитетів, неодмінно «начіплюючи» на їхні голови персональну словесну корону.

До честі української музично-мистецької громади, серед цієї спілки знайшлися такі, хто постали на повний зріст, як не скорені, гідні діячі музичного мистецтва. Є в нас таки люди не холопського крою. Не стали підставляти свої спини під хазяїв, котрі пнуться на високі п’єдестали. Давали вчинкам і діям правдиву оцінку. Вагомо презентували свої мистецькі здобутки, як на всеукраїнському, так і на міжнародному рівнях. До того ж, як громадяни — патріоти цієї землі, виявили рішучу й однозначну позицію – розбудовувати саме національну українську музичну культуру, виступали за те, аби спілка стала українською національною спілкою, відкрито, не ховаючись у 90-х роках, тоді як компарт-верхівка спілки перебувала в полоні очікування повернення компарт-кагебістської влади.

Боячись за свої кар’єрні перспективи, компарт-«совкове» керівництво спілки композиторів таємно, спираючись на мовчазне тремтіння основної членської маси, вигнало цих виразників національно свідомої частини творчо-мистецької еліти з спілки композиторів.

С.Ліс.- Історія відома. І все ж. Як творча особистість, член спілки має відчувать свою вагомість, потенціал, характер…

І якщо так сформулювати запитання: «Ти композитор. Знаєш свій рівень. Відчуваєш цілком достойний потенціал справжнього таланту. Оволодів майстерністю митця. Автор десятків творів, що підтвердили твій клас. Спеціалісти, диригенти, музиканти-виконавці тебе охоче приймають, поважають, виконують твої твори …Ти — майстер. Тоді, що тобі заважає прийти, наприклад, до театру й запропонувать співпрацю, щодо здійснення постановки твоєї опери?»

П.-Ом.- Авжеж. Та щоби моя відповідь мала предметні обриси, слід від загальних умовисновків перейти до осмислення конкретних подій. Сталося так, що культурно-ідеологічними структурами держави, януко-германівського штибу, в якості художнього керівника флагманського Національного академічного театру опери і балету України ім.Т.Шевченка було запропоновано і призначено Мирослава Скорика — найтитулованішого авторитета, Героя, орденоносця, професора і т.п…Звичайно ж метою тих органів (послідовно і віддано підпалих під проросійське ідеологічне підпорядкування влади кремлівського прислужника Януковича), було ніяке не «стимулювання всебічного розвитку оперної творчості в новій суверенній державі Україні». За внутрішніми переконаннями і сподіваннями чиновників, закріплення процесу тягучого регулярного гальмування оперної творчості сучасних українських авторів є головною потребою, запитом українського суспільства в питанні національної музичної культури. В такому напрямку і діяли. Тоді я ще не уявляв собі весь масштаб діянь і перспективних задумів нового «хазяїна» театру. Я тоді подумав: «Чому б мені не піти до Мирослава Скорика з пропозицією познайомитися з оперою «Опришки». Він є високоавторитетним музикантом. Нарешті в цьому театрі є з ким посправжньому професійно поговорити».

Домовляюся, приходжу. Мирослав Михайлович запрошує до кабінету. Після коротких «що», «як», «давно не стрічалися», я повідомляю: «От приніс нотний матеріал (клавір) опери «Опришки». Прошу розглянути, познайомитись… Твір не простий, за рівнем складності під силу лише високопрофесійному оперному колективу». Художній керівник театру — флагмана національної музичної культури люб’язно відповідає: «Так, Петре Володимировичу, дуже добре. Я й сам уважно ознайомлюсь і з колегами розглянем. Зтелефонуємось, побачимось і… все, як годиться». Тож все правильно. Красиво. Як колега з колегою. Залишаю клавір і «до зустрічі».

Тимчасом, не вбачаючи можливості відкрутитися від наполегливого звернення, щодо теми постановки опери «Опришки», Міністерство культури породжує таку собі дуже характерну «бамагу» і направляє її до керівників оперних театрів. Ви, мабуть, думаєте, що там повідомляється, мовляв: «от є така опера і що 26 фахівців музичної культури нашої країни своїм зверненням до Міністерства висловили професійно-експертні судження що-до непересічних художньо-мистецьких якостей цієї музичної драми і закликали до представлення твору широкому загалу слухачів — цінителів оперного мистецтва», то ви…зрозуміло, розфантазувалися. У листі до керівників театрів було скромне, чемне і дещо сором`язливе запитання, мовляв: «Чи не передбачається в планах театру питання постановки такої опери, як «Опришки»? І все. Відчуваєте відтінок свідомого саботажу чиновників щодо справи, яку їм доручено державою? Керівники театрів, зрозуміло, завзято, з піднесенням відповіли, що гадки не мають про якихось там опришків. Вони ж бо добре усвідоммлюють з яким ентузіазмом чиновники януко-культурного фронту (емісари спустошення українськості в новітній Україні)«дбають про національне мистецтво». А щодо власних професійних обов`язків?.. Та воно їм там треба. Дружно підлаштувалися, легко відписалися. Усі полегшено зітхнули.

Та ба ! Що це ? Серед листів-відповідей від керівних функціонерів театрів на ім’я заступника Міністра (січень 2013) красується перл-шедевр «віртуозного» ставлення до принципів етики, моралі, совісті, порядності, підписаний Героєм, художнім керівником Нац .театру опери і балету ім. Т.Г.Шевченка Мирославом Скориком та його адмін.-помічником, директором театру Петром Чуприною.

Що ж вони пишуть: «…Радою Головних Спеціалістів театру уважно вивчено нотний матеріал опери П.Петрова-Омельчука «Опришки»… Рішення: …оперу П.Петрова-Омельчука «Опришки» не включено до переліку творів сучасних композиторів, що мають бути втілені на сцені театру…» І що знаменно й невідпорно приголомшливо, це повідомлення що «Репертуарними планами на найближчі 3 роки передбачено постановку цілої низки творів світової, національної класики та творів сучасних українських композиторів».

С.Ліс.— То що ми маємо? Ви нічого не підозрюєте, а вас уже розглянуто, ваша справа вивчена, висновки зроблені вердикт уже ухвалено, а вам навіть не повідомили. І це відбувається в середовищі культурно-мистецької еліти?

П.-Ом.- Так. Дізнався я про цю акцію колегіального жлобства з боку високопоставленого культурно-мистецького функціонера, коли познайомився з цим листом на ім`я Заступника Міністра культури. З того моменту в моїй свідомості відклався такий собі евфемізм. Я назвав це — « низка Скорика» і заповів собі дочекатися, коли він виконає свою обіцянку, що саме по собі є його професійно-трудовим обов`язком і що там буде нанизано.

Але, як ви кажете, що ми маємо? Ми маємо те, що великий магістр колегіальної непорядності (простіше — брехун), Герой України, Народний артист, Лауреат премії ім. Т.Г.Шевченка, безкінечний ордено — й медаленосець Мирослав Скорик виступає як примітивний шахрай службового діловодства.

У Роллана Бикова в талановитому алегоричному фільмі є мізансцена (словами по-російськи):

«…Обычные герои — они идут вперед.
«Нормальные» ж герои — всегда наоборот.
Так вот. Так вот…Обычные — вперед.
«Нормальные» ж герои — всегда идут в обход.»

Наші «нормальні» герої відбулися обхідним маневром, щоб не дивитися в очі правді. Так автор дізнається з повідомлення Міністерства, як його фіктивно «розглянули» й таємно зарубали.

Природньо, виникли логічні запитання, (які й поставили представники мистецької громади оригіналам-керівникам такого поважного державного закладу культури і мистецтва (Театр опери і балету ім. Т.Г.Шевченка) (лист №19-а від 21 червня 2013 р.)

1. Які саме члени поважної Ради Головних спеціалістів театру брали участь в «уважному» розгляді-вивченні матеріалу опери «Опришки» ? (Прізв. і. по-б.).

2. Коли це відбувалося (дата, тощо), № протоколу засідання, хто підписав протокол ?

3. Формулювання професійно-художніх, літературно-художніх чи інших причин відмови у співпраці з автором,щодо постановки вказаної опери.

4. Чому на час розгляду крупноформатного музично-сценічного твору, на його представлення поважному зібранню спеціалістів не було запрошено автора — П.Петрова-Омельчука, (що проживає в 10 хвилинах пішого ходу від театру), чому цей, так би мовити, « у в а ж н и й» розгляд опери пройшов у втаємниченому режимі ?
5. Чому на те, аби «уважно» вивчити матеріал опери, організатор розгляду відмовився від цілковито реальної можливості прослухування музики в цілком досконалому запису (солісти, хор, оркестр) з одночасним знайомством з партитурою твору та коментарем автора ? Чому художній керівник приховав цю можливість від учасників розгляду, я к щ о т а к і в з а г а л і б у л и ?

Відповіді, зрозуміло, не надійшло. Ніхто нічого не розглядав.

Наші «нормальні» герої здатні лише на «героїчні» (за їхньою уявою) вчинки. Набрали в рот води. Ганьба і сором. А сором`язливість — відчуття не героїчне. Маємо справу з такими носіями нашої музично-мистецької культури, елітою. Якось сумно.

Недолугий фокус Скорика почав набирати розголосу. Я особисто нікуди не звертався, не педалював цю історію. Хоча були пропозиції, щодо звернення до органів прокуратури. Не було в мене бажання кинути в Скорика кавалком якоїсь грязюки. І не тільки тому, що на моїх руках тоді відображались би залишки того багна. І може надовго. Як колись казали давні римляни: Sine ira et studio (без гніву і пристрасті). Було відчуття того, що йому не до снаги дошкульно мене вразити. Те, що він не допустив мій твір у свій «приватний» театр, це його адміністративна спроможність, а не моральна і професійно-мистецька перевага. Це лише його перестраховочна, незаперечна слабкість.

Все ж, побоювання, що справа може набрати юридичного забарвлення, спонукало керівника оперного закладу, Героя Мирослава Скорика до вчинення страхувальної комбінації. Він пише мені листа (04.07.2013 р.) в якому висловлює пропозицію щодо «…ознайомлення з запропонованим твором у Вашій присутності з прослухуванням аудіо запису відповідно до Вашої пропозиції».

Повною мірою розуміючи, що результат буде той самий, я все ж прийшов і примусив його влаштувати це прослуховування.

Прослухали запис. Жодного слова щодо професійного аналізу, чи позитивного, чи негативного не промовили. Якогось обміну думками годі було чекати. Вердикт був заготовлений завчасно «хазяїном» театру, котрий мені сказав: «Рішення повідомимо згодом». Отже, співставивши дату повідомлення до Міністерства про те що оперу не прийняли (16.01.2013 р.) з датою дійсного, вимушеного і абсолютно упередженого прослухування (19.11.2013 р.) природно постає резюмуюче запитання і висновок: «Що це, як не колегіальна непорядність, проявлена у формі адміністративно-ділової підробки? Ф а л ь ш и в к а.

Тут же зауважу, і це багатьом відомо, що Мирослав Скорик постав непрохідним Цербером на сторожі театру від ненависних творчих «зазіхань» на його монополію. Низка Скорика набирала обертів. Як і слід було чекати, новий посідач у кріслі художнього керівника Національної опери (Київський театр імені Т.Г.Шевченка) бадьоро й дуже своєрідно взявся за справу.

І так своєрідно, що стало зрозуміло: клеврети єнакієвської проби пахана Януковича не помилилися. Поведінка їхнього висуванця цілком відповідала завданням сіяти зневіру в те, що вітчизняні автори сценічного мистецтва здатні творити зразки, гідні сучасних світових стандартів.

О к р і м його с а м о г о, С к о р и к а, з в и ч а й н о.

Не будем говорити про новітні надбання репертуару театру. Ця тема перекладається на правдиву мову так: «Як хазяїн відшиває українських сучасних оперних авторів». Бо театр він сприймає, як своє особисте господарство. Тому солідні подарунки він собі робить не гаючись: оперативно скомпонував і вмонтував в репертуар свої балети, оперу, концертні квазі-вистави… Ось вона — низка Скорика.

С.Ліс.— А можливе припущення, що це може комусь видатися шедеврами?

П.-Ом.- Ймовірно. Справа індивідуального розуміння й сприйняття. Ми ж можемо тут висловити свої професійно-мистецькі уявлення. Беремо, наприклад, балет «Перехрестя»: майстерно склеєне із різних жанрів дійство. Звучання кількох підряд інструментальних скрипкових концертів контрапунктується з балетними образно-виражальними каскадами.

Водночас, коли самодостатній симфонізм скрипкового концерту може бути сприйнятий співтворчою фантазією слухача і поцінований (уже як кому доступно), то долучення рухливої архітектоніки балету вже напружує. Слухач силкується все це поєднати, читати зміст… Музичне розкриття передбачається в оркестрі, в скрипці. А у скрипки свій політ. Та ба ! Щоб розв’язати проблемні фактори, автор вирішує довантажити систему сприйняття образно-стильового нашарування засобів вираження і вдається до перенесення з поп-артної стилістики псевдо ефектних засобів – проекції, безкінечне перемодифікування візерункових конструкцій на екрані, нанизування зорових образів дисплея на зорові образи балету руйнують сприйняття і перетворюють академічне дійство на таке собі відеошоу. Піклування про те, аби захопити слухача каскадами ефектів призводить до втрати справжньої музично-конструюючої місії драматургії балету в академічному театрі. Багато сил, майстерності й таланту виконавців… Та й автор не новачок, «авторитет». А от спектакль… Як для художнього керівника такого супер – музичного закладу, — слабенько. Зате зметикував наш маестро, щодо можливості добряче попіаритись на ремеслі співавторства. Не кажучи уже про матеріальну сторону питання. Навіщо йому щось там відкривати, оновлювати, дбати про свіжі назви у репертуарі, коли можна взяти давно вже апробовані зразки, додати щось до оркестровки, втулить якісь десятки тактів підлаштунку, поставить своє прізвище поряд із класиком — автором твору, автоматично потрапляючи у поле дії відповідних інституцій авторського права. І на загал є видимість, що відбувається якесь оновлення.

Так. Є така практика в історії музичного мистецтва. Великі композитори використовували теми попередників-класиків створюючиі свої композиції. Наприклад Паганіні — Ліст;

Перголезі — Стравинський, Бах — Бузоні…Але ж вони робили це в цивілізований спосіб, а не використовували нахабно службове становище. З якого права увесь відповідний ресурс театру замикати на себе? Паганіні-Скорик; Гулак-Артемовський-Скорик; Лисенко-Скорик… І все це в одному «власному» театрі. Але наразі ведемо розмову не про класиків, до яких так спритно прилаштовується наш герой, а про… музичні наші справи. Зупинимося на цілком свіжих подіях.

Іван Франко — одне з найяскравіших світил національної культури України. Проект відзначення наближення 150 — річного ювілею великого поета, що з великою силою викладав свої філософічні настанови нам, щоб «вирвати із серця рабство» під назвою «Мойсей» — вагомий замисел, значущий. І поєднання дійства з Днем Соборності є цілком бажане й похвальне явище. Найкращі сили і ресурси направлені на грандіозно облаштований ідеологічно значущий проект: Національна опера, найкраща сцена, солісти, хор, оркестр, балет, весь спектр облаштування спектаклю на найвищому рівні забезпечення.

Проект названо — «М о й с е й». Опера.

Ну і кому ж, звичайно, як не найтитулованішому кавалеру, ордено й медаленосцю, члену-кореспонденту і т.ін. і т.ін.

Мирославу Скорику належить бути автором музики епохального проекту? А що у опері найголовніше ? Все ж таки — музика. Ми ( публіка), всі переповнені передчуттям свято-дійства, стрічаєм перші звуки, відкриття завіси, убранство сцени, де корації, вихід солістів, гарячі хвилі хорового співу, майстерність виконавську оркестрантів, танцівників, ефекти театральних засобів, дими, освітлення, «ударний» набір історичної хроніки з екрана… І найцінніше – всотуєм вербальну енергетику слова великого поета, що експонується нам титрами з дисплея. Саме значним досягненням дійства якраз і є факт, що не втрачено жодного слова поета, завдяки подачі титрів.

І все ж, не вдаючись до звичного, і так поширеного з-поміж нашого публіцистичного товариства, панегірично-коронувального стилю музичної критики, ми спробуємо сказати правду.

Бо більше її ніхто не скаже. Всі бояться розбити собі лоба об залізобетонні мури постаментів, на яких незрушно розташувалися герої. Поет — один сучасник наш сказав:

Тим, що не втрапили до муз у «рабство»
Нагадуєм, ( і аби знав загал ).
Ніщо так не розвінчує нахабство,
Як зведений для нього п’єдестал.

І що ж ми чуємо і бачимо зі сцени, де розгортається най… дійство ? Безкінечні, утомливі речитативи-стояки; інертні, малоконфліктні квазі-драматичні зіткнення, композиційно недовершені. Інтонаційна стихія вокалу маловиразна, одноманітна, тьмяна. Про мелодичні багатства, якими має дихати опера, годі й мріяти. Не той, пробачте, випадок. Хор дітлахів (інтонаційно) асоціює піонерську пісню. Присутність у тканині оркестру ритмів навзірець jump (від джазово-естрадної стилістики ХХ ст.) викликає подив. Гострий дефіцит оперної дії, постійна статика на сцені викликають почуття відвертої нудьги.

Загалом усе, що відбувається на сцені, як звуко, так і зорово (за винятком цілком змістовної хвилевисхідної (основної) теми, заявленої в оркестровому вступі, але не досить зафункціонованої в драматургії опери), є фактично більш-менш пристойним ілюструванням того, що висвітлюють нам титри з дисплея — провісного слова поета. Отже порівняно з оперними творами, написаними справжніми майстрами цього виду мистецтва, те, що ми тут почули, це на 95 відсотків, добре організований, ефектно обставлений, художньо оформлений крик, який доручено донести до слухачів талановитим солістам, високопрофесійному хору і блискучому оркестру. Як ораторія, що супроводжує поетичні філосогеми Івана Франка «Мойсей», це дійство (на чиюсь емпатизовану уяву) іще можливе. Як опера, все це справляє враження убоге.

В художній творчості є поняття категорії «авторської глухоти». Це коли творець, заради мистецької доцільності, може дещо відступити від історичної правди чи практичної послідовності, достовірності подій тощо… Це допустимі речі у мистецтві. Здається, нам тут довелося зіткнутися з явищем авторської глухоти, щодо відповідальності перед слухачами, через завищену самооцінку автора, якому властиво, з «висоти» свого незаперечного авторитету, братися за все, підминати під себе всіх і вся. Легковажне ставлення до людей, які довіряють тобі свою налаштованість сприймати мистецтво більш-менш пристойних стандартів, — Моветон (фр.mauvais ton).

Василь Туркевич (заслужений діяч мистецтв) пише: «Опера «Мойсей» репрезентує не тільки творчість відомого композитора Мирослава Скорика, а й той, з різних причин, досить обмежений, доробок сучасних оперних композиторів, втілення творів яких в оперних театрах можна перелічити на пальцях однієї руки». А ми його запитуємо: «Шановний діячу мистецтв, з яких таких причин? Ви розумієте ? А чим обмежений ? А ким ? І відповідаєм діячеві — хазяїном театру обмежений, Мирославом Скориком, який має театр (Національну оперу) за свою «вотчину». І обмежуватиме і подаватиме отаку мистецьку блідість за еталон, взірець національної гордості України. І отак — допоки сидітиме в керівництві мистецької святині нашої країни.

Можливо, наш герой себе і бачить таким монбланом, монументом, що високо піднятою десницею нам указує, в якому напрямі має скеровуватися наша вітчизняна оперна культура.

Не слід довірятися подібним міражам. Fata morgana від лукавого. Він просто забезпечує свій меркантильно-прагматичний інтерес державним коштом, зловживаючи службовим становищем, при цьому обкрадаючи , обмежуючи можливість інших сучасних авторів зробити свій внесок до оперної культури нашої країни. Шкода, що, володіючи всіма зазначеними можливостями, виявляючи в свій час зразки солідної творчої фантазії (наприклад — «Гуцульський триптих»), митець, під впливом завищених амбіцій та меркантильно заробітчанських схильностей, дійшов до значної втрати етико-морального статусу діяча, приналежного до еліти національної культури держави.

С.Ліс.- Хтось із обивателів, з міщанської наївності, тут може зауважити: «Так то ж зірки. Їм можна.» Ми можемо погодитися з такого роду зауваженнями?

П.-Ом.- Авжеж. В тій частині, що вони «(авторитети») цілком у все це вірять. І зауважимо таке: «Зірки не ходять по землі, де в загадкових напрямках пересуваються, спілкуються, ворогують (HOMO SAPIENS) сучасні люди, з їхніми вадами, чеснотами. Єдине місце для зірок – небесна далечінь. Усі свідомо зрячі бачать їх загадковий світ. Зірки, почеплені на груди, по-суті — бляха. Свою вагу у мирській сутолоці ця зірка має. І слабо «зрячого» у змозі засліпити. Митцеві, художнику, щоб творчістю злетіти у височінь, душі треба мету поставити життєву, світозорну, яка там у вишині, в інстанції Небесній має бути визнана як д о с т о й н а. Іще розбіг потрібен.

Сильні крила. Як у альбатроса. Цей птах бере розбіг по чистій гладизні й безмежжі океана. Потім злітає і парить, ширяє в царстві піднебесся.

«Авторитетам» нашим — звіздоносцям взяти розбіг для злету з поверхні того болота, яке замішують вони навколо себе, не до снаги. Обтяжує діянь неправих, недостойних список.

Та й низка орденів, цяцьок, псевдозіркова портупея на шиї земне тяжіння робить нездоланним. Їхні мистецькі пошуки, (технократичні, умоглядні), не заперечуємо. Не треба нас ловить на ретроградності. Просто не треба підмінять поняття.

Лукавити не треба. Те, що вже давно «проковтнув» Захід, ті стильові, техномодерні засоби виразності, що є досягненнями авангардної культури, ввійшли у практику повсюдно і не є їхнім набутком. Оволоділи цим, тією чи іншою мірою, — добре. Тож чесно і правдиво бачимо себе у великому процесі творення сучасної національної культури. І головне, — покаятись би слід нашим медаленосним Героям і суб-героям та не намагатися топити у своєму болоті інших. (Хоча їм це мабуть і не до снаги). Не гоже збиткуватися, топчучи інших. Багато їм дано. Звикли брати. Пора учитись віддавати.

Великий поет Франції про це сказав:
« Очами чистої вологи ключової пред ним –
багатства хто свої розбризкує доволі,
як птах, як цвіт, як небо. Все віддаючи:
свій аромат і спів й блакитну далечінь».

Отож, панове. «Багато званих, та мало обраних». Авангард авангардом, а категорію краси у мистецтві ще ніхто не відміняв. Щоб створювати божественні мелодії, які були доступні, Х.Глюку, Г.Генделю, Й.Баху, В.Моцарту, Л.Бетховену,Ф.Шуберту, П.Чайковському, Е.Грігу, А.Дворжаку, С.Рахманінову, С.Прокоф’єву… тут треба бути трошки причетним до …

Відомо, що в людський загал бацили,спірохети потрапляють переважно з немитих рук. Так і до нашого культурно-мистецького організму спори розтління, штами пошесті брудної переповзають від малопомітних недосвідченому оку спірохетоносців.

Один український поет (точно — не Борис Олійник)якось сказав:
«Міцніє, гуртується наша еліта…
Та все не для герцю…
Та все вздовж корита».

С.Ліс.- А от Борис Олійник видав убивчий спіч:
«Я — комуніст і цим усе сказав!»

П.-Ом.- Так. Саме убивчий. Чи самовбивчий… Якийсь час це гасло слугувало поетові міцним гранітоімітуючим пожиттєвим постаментом. Взяти принаймні хоч би те, що продекламований ним цей лапідарно-ударний лозунг з Америки, (де Борис Ілліч саме перебував у числі радянської делегації), був виданий окремою книжкою неймовірним тиражем.

Нагадавши мені про Бориса Ілліча, ви, Степане Йосиповичу, втягуєте мене в тему, яка розкриває ще деякі окремі сторінки діянь наших авторитетних діячів. Маю на увазі їхню властивість братися за будь-яку великозначущу державну справу і що з цього зрештою виходить. Нагадую, Борис Олійник теж входить до низки Героїв України.

Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка — це державний, значною мірою престижний орган, що має відстежувати найвидатніші духовні надбання, як наслідок діяльності високопрофесійних фахівців у галузі літератури і мистецтва, публіцистики й журналістики (зокрема і музично-мистецької царини України). Конструкцію замислено просто і зрозуміло. Із культурно-мистецького середовища до Комітету надходять подання творів; члени Комітету їх ретельно вивчають, аналізують, відбирають і найкращі преміюють, надаючи авторам звання лауреатів.

С.Ліс.- Чого б, здавалося, вам іще ?

П.-Ом.- Е, вибачайте ! Не так усе просто. Берімо вужче. До Комітету оформлено подання щодо номінування і відзначення масштабного непересічного симфонічного твору. Представництво музично-мистецької громади, яка висунула симфонію на Шевченківську премію, знає, що пропонує поважному (здавалось би) Комітетові. І автор — відомий композитор, достойний представник яскравої композиторської школи українського симфонізму, переконлива мистецька особистість.

(Хоча ми зауважуємо: насамперед твір. Потім уже розмова про автора).

Але… Що ж це виходить?.. Автор не входить до компанії, яка взаємосимпатизується з колом наших героїв-розпорядителів. А вони ж ось. І їх уже тут троє. Як кажуть: «Нечистий сім пар постолів стоптав, доки їх усіх до купи зібрав». Вони тут усі зійшлись: Борис Олійник — Голова. Євген Станкович, Мирослав Скорик — авторитети, Леся Дичко, яка скрізь — скеровувачі колективної думки всього складу членів голосуючого зібрання Комітету в «правильному» напрямку.

. «…гуртується наша еліта… та все вздовж корита»…

А «корито» не таке вже й мілке. Державний бюджет виділяє чималі суми на функціонування престижної інституції, яку переважна частина порядних громадян України (не знаючи, що там діється) вважає O, SANCTA SIMPLICITAS (о, святая простота) національною духовною Святинею.

Ан ні, міркують наші розпорядники. І, як у них заведено, в традиціях тісного взаємозгуртування «своїх», вони справляють дійство. Їхня логіка й детермінанта залізобетонні: «Ми будемо роздавати тут премії кому попало? А як ми тоді будемо «отоварювати» своїх»? А список он який. Ось черга: рік у рік треба віддавать борги тим, хто натхненно нас величить, вихваляє, щокроку рупорить, які ми генії, які авторитети, хто нам диригує, хто нас грає… так, саме — нас…»

С.Ліс.- Спитати би: «А як таке можливо? Адже в державній установі є Положення, статут… А право ?.. А закон ?..

П.-Ом.- Авжеж. Все номінально є. Але там є стійкий залізний комуніст Борис Олійник. А по-комуністичеськи — у кого влада — того й право. Які там іще положення ? Беремо конкретний приклад. «Под вдохновляющім і зігзагонаправляющім руководством вєрного лєнінца» Бориса Ілліча Олійника, зовсім не складно витворяти будь-які цинічні «обходняки» цілком достатнього й регламентуючого документа — Положення Комітету. «Нормальниє герої всєгда ідут в обход».

Т о ж  задушити номінанта за наявності повної юридичної і морально-етичної свободи дій такого егоїстичного згуртування — суща дрібниця. От до Комітету потрапляє Симфонія № 8 «Олександра» Миколи Полоза та Тетяни Гарай.

Складний масштабний, значною мірою новаторський твір.

Але «біда». Микола Полоз має властивість не прогинатися, не прилаштовується до компанії «вершителів» мистецьких доль.

Самодостатній, талановитий високопрофесійний митець, учень видатного співфундатора національної композиторської школи Бориса Миколайовича Лятошинського, автор 8-и симфоній, 8-и концертів для оркестра, Тріумфальної увертюри… і багатьох інших творів. Керівники-розпорядники (герої) дають «отмашку»: «Не пущать».Концертний вечір-презентацію симфонії ігнорувать. Нічого не прослухувати, не знати. Автор намагається допомогти членам Комітету, надає запис симфонії в кількості примірників на кожного з тих, хто мають брати участь у розгляді і голосуванні і також партитуру, для професійного розгляду складного мистецького зразка сучасного симфонізму. Адміністрація Комітету партитуру приховує, (як прояв шкідницького саботажництва), а диски з записом симфонії кілька членів Комітету ніби брали, але чи слухали, невідомо.

Не маючи наміру довго переповідати сагу про застосування всього спектра викрутів керівника Шевченківського комітету і його побратимів по аморальному аферизму на тему національного престижу, у справі потоплення номінанта, але, в якості фінального завершенням «р о з г л я д у», маємо факт: наші фігуранти, герої «майдану цинізму» (у них свій майдан), не знаючи твору, (не слухали ж його принципово), задали авторитетний тон у вирішальному обговоренні-рішенні. Тож два десятки членів Комітету наосліп (і наоглух) відхиляють один із найдостойніших творів — претендентів на відзначення Шевченківською премією. До того ж, відверто, добра половина самих членів Комітету нездатна (з причин їх загальних культурно-естетичнних уявлень) оцінювати художньо-мистецьку вартість сучасного симфонічного твору високої професійно-мистецької проби. Звичайно, люди не мовчать. Представники мистецької громади послідовно вказували офіційно Героєві-очільнику Комітету Борису Олійнику на всі ці неприкриті неподобства. Його недолугі виправдальні «аргументи» постійно виявлялися лише нічим іншим, як апологетикою порушень усіх тих статутних правил, що декларовані в Положенні. Людина неспроможна осягнути закон існування керованої ним інституції. Або ж сильно лукавить.

На доповнення логіки надання премії одним і ненадання іншим претендентам, досить побіжно поглянути на ці рішення.

Інформація для неглибоких роздумів:
Володимиру Кожухареві — не присудили премію;
Валерію Матюхіну — надали премію;
Івану Карабицю — не дали;
Ганні Гаврилець — дали… (можна вести і далі)…

А вже за які твочі здобутки ? Це окрема аналітична розмова.

Здається, не треба пояснювати — якої «проби» важіль впливу тримають у руках наші герої, маючи незаперечну можливість комусь надати цей престижний статус (Лауреат Шевченківської премії), а комусь демонстративно, акцентовано не дати.

Даючи зрозуміти, що от тобі шлях перекрито і не рипайся.

Тож зрозуміло, в яку залежність від «авторитетного» слова потрапляє когорта більш-менш визначних мистецьких особистостей, особливо схильних до підлеглості, до компанійського примазування в коло осіб, наближених до генералітету від мистецтва.

Щодо престижності й вагомості статусу Шевченківського лауреатства, то ще треба добре зважити стан речей. Якщо виходити з елементарної діалектики, — (накопичення кількісності призводить до зміни якісності), тобто, якби їх трохи менше щорічно виштамповували — престижу було би більше.

У професійно-мистецькій громаді, за часу очільництва Комітетом Бориса Ілліча Олійника, усталилась поширена думка, що всі діяння його на цій ниві (до того ж багаторічного парт-комуно-секретаря Спілки письменників України), в фарватері зловживання службовим становищем, тягнуть на низку статей прокурорського реагування:надання неправдивої інформації; приховування документів; вибіркове лобіювання окремих претенденнтів…І на все це, наголошуємо, накладаються ознаки сумнівного використання коштів Державного бюджету.

С.Ліс.- Знову низка. Слово стало популярним.

П.-Ом.- Командувати, скеровувати , бути на видноті — ось кардинальні устремління наших героїв. Природньо, багатьом людям, особливо схильним до публічної слави, хочеться бути відомими. Нашим героям хочеться височіти на постаментах до повного запаморочення. Схоже, вони ніколи не задумувались над тим, що їх «вивищеність» над іншими талановитими людьми є виключно наслідком тієї несправедливості, яку вчиняють саме вони. Іще дуже помітно, що вони тримають в голові досвід історії. Той зріз її, коли чиновно-вертикалізована держава, за своїм незбагненним каноном, призначає номенклатурних зірок, дає їм повний функціональний карт-бланш, розкручує, роздмухує, гранично роздуває «кулю» Потім вона з великим «пшиком» лопає… І все. Усі забули. Буває, що й згадать мало що можна. До прикладу, берем (яскрава зірка свого часу) Костянтин Федорович Данькевич. Царство Небесне цьому масштабному чоловікові. Такий був авторитет. Орденоносець.

Стояв на височеннім постаменті партноменклатурної проби.

А які запальні промови витинав про комунізм, про ідеали ленінізму та марксизму…Був король всіляких з’їздів, пленумів, зібрань, тусовок партноменклатури. Хто про нього сьогодні знає? Хто й що може згадати з його музики ?..Схоже, тому наші герої так поспішають ухопити якомога більше, поки хапається. Бо потім же прийдуть схожі до них авторитети, похоронять усі їхні набутки й імена зі скрижалів слави постирають. Так само спритно і впливово, як це нині роблять вони, так «доблесно» і вміло.

Один український поет, стосовно таких, що не зовсім тверезо оцінюють масштаби власної особистості сказав:

«Даю пораду щиросерду, дружню.
Замовна слава – втішення слабе.
Не слід так безоглядно, так натужно
Над іншими вивищувать себе.
Коли складеш ціну собі ти праведну і гожу
В ділах, в життя бурхливій течії,
Тоді Господь тобі, повір, за часом, зможе
Підвищити незміренно її.»

А наші герої -розпорядники — є запорукою у справі поховати справжніх видатних митців не такого вже далекого минулого.

Отже ми, за рідкісними винятками, не чуємо В.Косенка, Б.Лятошинського, Л.Ревуцького, А.Штогаренка, Ю.Мейтуса, М.Дремлюги, В.Рибальченка, А.Філіпенка…

В ідеалі, хотілося би, щоб у суспільстві і очільники сучасної Української держави, і представники усіх культурно-мистецьких кіл таі громад, відчули, зрозуміли наші сподівання, що кожен на своєму «троні», щаблі, місці зробить свій висновок по справедливості і свою дію по можливості.

Що ж до самих героїв — вершителів мистецьких доль, як кажуть SUUM CUIQUE ( кожному — своє ). Доки хапається — хапайте. Про це поет сказав так:

А на землі — річки, рівнини…
Люд не грабуй, про зло забудь!
Собі до пекла мостять путь
Пропащі душі України.

От чого хочеться нагадати очільникам нашої держави:

Країна, яка народжує великі таланти, має справедливо ними розпоряджатися.

Сполучені Штати Америки. Не найвідсталіша, відомо, країна. Це світ, де людина має можливість самовиразитись на загальних правозаконних засадах. Скільки дав Господь таланту, хисту і вміння, своєю працювитістю ти досягнеш відповідного успіху. Президент Білл Клінтон якось зауважив, (коли йому зробили комплімент: « Пане Президенте, Ви на правильному шляху. То, як Ви робите Америку, вражає і …»).

Відповідь Б. Клінтона: «Америку роблю не я. Америку робить Растропович». От вам значення культури.

Без сприйняття музичної культури (оперної, симфонічної, класичної, сучасної академічної) не може бути європейської культури і отже декларованої інтеграції нашої держави в євро і навколишній цивілізований світ. Якщо не вплинути на систему відносин між державою та культурно-мистецькими громадами на справедливих, неспотворених, засадах, імовірно, скоро можна буде побачити кінець поняття цивілізаційної перспективи нашого суспільства, Української держави.

Частина 13