С.Ліс.- На той час, коли писалась і публікувалась моя стаття в «Українських проблемах» (початок 1997р.), пам`ятається, у вашому творчому списку стався такий, можна сказати вагомий виплеск. Це пов`язано з написанням крупноформатного ораторійного дійства, за біблійними мотивами «Син Небесний і Земний», яке ви означили жанрово як п і є т о р і я.
П.-Ом.- Пієторію я закінчив десь у першій половині 1996 року. По закінченню партитури пієторії, для мене слушно склалися деякі події. В цей час (липень 1996 р.) Всеукраїнською музичною спілкою та Українським культурним центром міста Детройт — Воррен (Мічіган США) був оголошений конкурс на кращі вокальні, вокально-хорові, вокально-симфонічні твори, у всеукраїнському (світовому) масштабі, під гаслом: «Створімо сучасну українську патріотичну пісню».
Я чому хочу розповісти про цю подію? Не тому, що пієторія відзначена в конкурсі, а тому, що вона (ця подія) відображує суперечливу діалектичність уявлень, розумінь, процесів у мистецькій царині, навіть при досяганні не таких уже складних рішень.
Причиною цього є (в даній ситуації) те, що сторона, яка представляла нашу американську діаспору, бачила вираження патріотизму в історико-політичному ключі (прославлення героїв ОУН, УПА), що відповідало би жанровим формам типу маршових пісень тощо. Поважаючи їхнє бачення завдань мистецького змагання, наша сторона, спираючись на значні досягнення професійної музично-мистецької школи в Україні, вбачала поняття патріотичності в контексті завдань конкурсу, усе те, що є набагато ширше, як в тематично-змістових категоріях, так і в жанрово-форматних. Деяка звуженість уявлень наших заокеанських друзів-партнерів зумовлена була відірваністю від «материка». Вони не могли знати про досягнення нашої, зокрема, професійної школи академічної музики. Зате з пісенно-естрадної практики до них багато чого доходило.
Дуже змістовно викладено цю історію у статті Яни Леоненко під керівництвом Маріанни Копиці (Українська музична газета). Нажаль, концерт з творів лауреатів конкурсу таки відбувся, але у вигляді жалюгідної витяжки від серйозної загальної програми.
Слід віддати належне Анатолію Тимофійовичу Авдієвському за його зусилля й намагання довести справу до кінця.
С.Ліс.- Давайте повернемось до наших ліговських справ. З 1992 року Ліга розгорталась, ширилась її потуга. У навіть найвіддаленіших куточках нашої країни композитори, музикозавці, музичні педагоги та журналісти працювали в напрямку естетично-культурного розвитку, прищеплювали людям навички сприйняття музичної культури, естетичних смаків.
П.-Ом.- Так, Степане Йосиповичу. Але є суттевий нюанс. Протягом п`яти років (1993 – 1998) наша держава не надала нашій спілці (НЛУК) жодної копійки підтримки.
С.Ліс.- Думаєте — це від інерційності чиновницької бюрократії?
П.-Ом.- Не думаю. Все дуже просто. Там де справа збігається з їхньою ідейно-засадничою платформою (а вони переважно тоді були викормишами компарт-номенклатурних структур, починаючи з комсомольських ватажків) вони дуже гнучкі і оперативні. Ось дивіться: Закон України Про професійних творчих процівників та творчі спілки. Ви не знайдете там на всіх сторінках жодної згадки про те, що якась із творчих спілок містить в своїй назві слово (поняття) — національна. Окрім нашої Ліги! Дивіться: Розділ VI. Прикінцеві положення Ст 3 (5) разом із фондом державного майна України забезпечити передачу у власність чи надати у безстрокове користування нерухоме майно творчим спілкам ( Всеукраїнській музичній спілці, Спілці архітекторів України, Спілці дизайнерів України, Спілці композиторів України, Спілці майстрів народного мистецтва України, Спілці письменників України, Спілці театральних діячів України, Спілці фотохудожників України, Спілці художників України ), яке було в їхньому користуванні на момент прийняття Верховною Радою України Постанови від 10 квітня 1992 року «Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу СРСР, розташовані на території України». (2268-12).
4. Творчі спілки, зазначені в пункті 3 Прикінцевих положень Закону України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки», та Всеукраїнська спілка кобзарів, Національна ліга українських композиторів, Спілка рекламістів України та їх територіальні осередки, які зареєстровано відповідно Міністерством юстиції України та місцевими органами виконавчої влади на час прийняття цього Закону, визнаються суб`єктами творчої діяльності та перереєстрації відповідно до вимог цього Закону не підлягають.
Л. КУЧМА
Президент України
м. Київ, 7 жовтня 1997 року
№ 554/97-ВР
Тут є лише одна Національна ліга українських композиторів (в законі). Вони усі боялися слова «національне». Л.Кучма коли вимовляв слово нація — кривився, немов йому нашатир підсунули.
Це ж його «крилатий» вислів: «Українська національна ідея не спрацювала».
Ішов час. І раптом функціонерам гуманітарної (так би мовити) сфери стало зрозуміло, що слова «національне» боятися уже не треба. Повернення компарт-диктату уже з-за обрію не майорить і вони кинулись до чиновників з ідеєю — стати національними, (зрозуміло, з вивищеним статусом по відношенню до смертних, ненаціональних). Чиновникам це сподобалось. Одних піднести, а інших законсервувати, залишити без державної уваги. Останні розповзуться самі. Але ми не розповзлись. Більше того. Коли ми звернулись до Кабміну з пропозицією розібратися в цих колізіях, то серед чиновництва виявились люди, які мислили вже не оглядаючись на звичні компарт-рудиментарні стереотипи. Кардинальний вплив на вирішення питання , щодо надання нашому творчому об`єднанню державної бюджетної підтримки, справила позиція Віце-прем`єра Валєрія Андрійовича Смолія. З 1999 року ця бюджетна підтримка відкрила нам можливості проведення культурно-мистецьких акцій з реалізації творчості українських композиторів, зокрема — членів Ліги. Працювати стало легше.
С.Ліс.- Так. Ми можемо надати приклади, як відгукувалась преса на нашу участь у концертній практиці.
П.-Ом.- Отут якраз слушно надати слово молодому музикознавцеві Василю Лісецькому ( у «Вечірньому Києві» ).
Ще один концерт, уже чисто наш — ліговський хочу відмітити.
Ми тут не лише про себе,.. але й про наших попередників подбали. Ось програма концерту і допис у пресі, підготований до друку Миколою Цівірком.
Виконавці: Державний духовий оркестр України
Художній керівник і головний диригент — Юрій Никоненко
Хор ім. П.Майбороди Національної радіокомпанії України
Художній керівник — Народний артист України Віктор Скоромний
Солісти: Заслужені артисти України — Василь Бокоч (баритон)
Людмила Давимука (сопрано)
Соліст Національної філармонії — Євген Сафрончик (тенор)
Лауреат міжнародних конкурсів — Алла Сіренко (сопрано)
Заслужений артист України — Віктор Лейсман (труба)
Геннадій Шепель (труба), Олександр Зайцев (валторна)
Євген Гладнєв (тромбон), Олексій Кобзист (туба)
П р о г р а м а:
П е р ш и й в і д д і л
М. Лисенко — Л. Ревуцький — Увертюра до опери «Тарас Бульба»
Б. Лятошинський — Вальс з музики до к/ф. «Тарас Шевченко»
О. Наконечний — Серенада
Є. Кравченко — Прелюдія №1; «Українське коло»
П. Петров-Омельчук — « Musik für Blechbläser» (Концерт-сюїта солістів з оркестром)
Г. Майборода — Гуцульська рапсодія
Д р у г и й в і д д і л
О. Глотов — Концертний вступ «В плині часу»
М. Дем`янюк — «Перша столиця»; «Від світанку до заходу»
О. Мамонтов — Полонез
С. Гулак-Артемовський — Молитва; Дует Оксани і Андрія з опери «Запорожець за Дунаєм»
П. Ніщинський — «Закувала та сива зозуля» з музики до драми Т. Шевченка «Назар Стодоля»
П. Петров-Омельчук — Український слов`янський марш №1
С.Ліс.- На той час гуманітарно-культурні інституції в Україні розгортали свою діяльність уже, здавалось би, в умовах демократичного оновлення суспільних відносин. Давайте нагадаємо собі історію наших стосунків з Комітетом з Національної премії України ім. Тараса Шевченка.
П.-Ом.- Історія ця і цікава й показова. Я, як мені здається, відкрито й послідовно не планував будь-яких відносин з цим Комітетом, бо я знав: присудження цієї премії в напрямку — музичне мистецтво цілком і повністю перебуває в чіпких руках вищого керівництва Спілки композиторів України (через їх присутність у складі членів цієї державної інституції). Конструкція механізму надання Шевченківської премії по музичній творчості проста і прозора.
Вперто і послідовно до уваги не береться твір, художньо довершений професійно-мистецький зразок, який «є вершинним духовним надбанням, який утверджує високі гуманістичні ідеали, збагачує історичну пам`ять народу, його національну свідомість і самобутність…» як записано у Положенні про Премію.
До виключної незаперечної уваги береться прізвище від своїх.Почергово, з року в рік Премія передавалась від одного з своїх до другого. Зараз собі. Потім тобі. Потім своїм. Затим — хто на нас працює. А ви можете уявити собі, що Голова Комітету В.Яворівський, чи І.Дзюба, чи Б.Олійник міг би заперечити в чомусь Є.Станковичу, М.Скорику, чи Л.Дичко? А потім же існує процедура. Голосування. А ви ж, мабуть собі уявляєте цей цирк. В що може перетворити процедуру група «авторитетів», які змовились і разом з «побратимами-авторитетами» від інших (номінаційних) напрямів, котрі так само зацікавлені в спотворенні процедури, звершують «правильні» рішення. «Лавочка» працює злагоджено.
І ось до мене підходять «ненормальні», не інфіковані егоїстично-хапальною пошестю митці — музикознавці, композитори з абсолютно божевільною пропозицією: «Давайте, ми висунемо на здобуття Шевченківської премії вашу оперу «Опришки». Я відповідаю: «І ви собі реально уявляєте, що в цих «антисанітарних» обставинах я можу собі дозволити думку, що члени Комітету принаймні хоча би послухають оперу в запису. Я ще так далеко «не з`їхав». Я знаю ціну цьому творові. «Опришки» — це серйозно.
Але ж чим більше мій твір відповідає професійно-мистецьким художнім стандартам, тим більше лобивого спротиву зазнає він».
Мені заперечують: «Усе це зрозуміло, але, пройшовши цей шлях, будучи одним із персонажів цього дійства, ви і ми досконало матимемо уявлення про діяння цих представників національної мистецької «еліти» в царині інституції державної премії. Тоді я висловив таке погодження: «Робіть що хочете. Мене фізично і психічно ця історія не обтяжує і не надихає. Результат мені відомий».
Подання було зроблене.
С.Ліс.- Слід сказати дещо про самого автора замітки. Адже мало хто знає. Микола Гаврилович Городенський не з тих, хто прийшов і запропонував прислужитися. Мовляв, давайте я напишу про вас у бажаному для вас ключі. Цей музикант є представник західно-української професійно-мистецької еліти. Родом із Чернівців, де здобув середню загальну і музичну освіту. Київську консерваторію закінчив у 1959 році (музикознавство). Примітною сторінкою професійного становлення музиканта є його вступ і навчання в Москві. Аспірантура Московської консерваторії. Там (уявляєте собі) за кожним претендентом на вступ і місце в аспірантурі (кафедра оперно-симфонічного диригування) стоїть той чи інший професор. Який треба мати талант і характер, щоби здолати цей бар`єр. Дипломне диригування — концертний зал імені П.Чайковського, Л.В.Бетховен — Симфонія №7; П.Чайковський — Концерт для скрипки з оркестром; С.Прокоф`єв — «Ромео і Джульєта» (сюїта). Соліст — О.Криса. Далі — робота в консерваторіях Донецька, Мінська, Кишинева… публікації музикознавчих дописів.
Зазнав звинувачень у пропаганді націоналізму, переслідувань та «перевиховань» збоку владних ідеологічних установ. Микола Гаврилович Городенський — практичний музикант, здатний досконало проникнути в суть, дух, технічні засоби будь-якої партитури.
П.-Ом.- В Україні його зустріли звичні обставини. Стабільно працювати з достойними симфонічними колективами йому не дали. Гарячий характер не позволяв приниження, терплячки, пристосуванства. А знання, масштабність високоосвіченого музиканта залишалися завжди при ньому.
С.Ліс.- Отже почалася трагіком-епопея відносин з Шевченківським комітетом, щодо опери «Опришки». Тут ми (цілком очікувано) зіткнулись з шаленим опором «авторитетів» уже на першоетапних сходинах їхньої «процедури». Навіть змусити членів Комітету елементарно прослухати оперу коштувало нам величезних зусиль. Половина складу (тих, хто мав голосувати) так і не слухала. А голосували всі. Інтелігентний, чемний Голова Комітету Іван Михайлович Дзюба сором`язливо знизував плечима. Сам прослухав терпляче і навіть, схоже, з цікавістю. Зрозуміло, що «авторитети» задавили оперу «Опришки». Але, як і передбачалося, ми одержали цінний досвід бачити виставу зсередини. Але давайте повернемося до пієторії. Адже багатьом стало зрозуміло, що це твір високого художнього і масштабного гатунку, і членам жюрі конкурсу і тим, хто дуже не хотів це визнавати.
Пієторія «Син Небесний і Земний» не була виконана у підсумковому концерті. Тут, зрозуміло, не вистачило потужного виконавського ресурсу. І все ж державна музично-мистецька індустрія могла би, за бажання функціонерів, виконати і записати цей твір.
П.-Ом.- Тут почала працювати репресивна машина спілчанських «авторитетів» за безпосередньої участі головного метра Є.Станковича. Коли ми звернулися до радіо-компанії України (вересень 1997 р.) з пропозицією виконати і записати з оркестром і хором радіо, зокрема і пієторію, почалася полемічна паперова круговерть. Ось що (паралельно) написав, наприклад, Анатолій Тимофійович Авдієвський до керівництва Національної радіо-компанії України:
