П.-Ом.- Наскрізною думкою, все ж, як мені видається, нашого розширеного діалога, з мого боку, є згадки про моє спілкування з непересічними особистостями. Зокрема, у музично-мистецькій царині. І от зараз я хочу сказати кілька слів про музикознавця — людину з якою доля мене звела іще з консерваторських часів. Я був студентом і в гуртожитку через стінку жив аспірант з дружиною і маленьким Васильком. І це були ви, Степане Йосиповичу.
Я не буду говорити своїми словами про вас, а повідомлю — що сказав один із найяскравіших музично-мистецьких інтелектуалів Анатолій Іваницький.
С.Ліс.- Очевидно, вам вдавалось весь час демонструвати якусь послідовну професійну і громадянську активність, з огляду на те, що ви перебували в курсі подій, повідомлень преси і взагалі — в річищі пульсування суспільного життя.
П.-Ом.- Ну, скажем, звичайна громадянська небайдужість до стану справ у країні, яка є твоєю Батьківщиною, має бути притаманною кожному члену суспільства. Порядному. А хочеться бути таким.
С.Ліс.- Як ви можете охарактеризувати стан справ у Спілці композиторів у період розмаху діяльності Михайла Степаненка як керівника Секретаріату СКУ?
П.-Ом.- Давайте відразу відзначимо, що запідозрити мене в об`єктивності суджень з цього питання буде важко. Немає великого бажання копатися в цій темі. Але там де правда сама виходить на поверхню — її не втримаєш. Цей період (1995-2003) став показовим у сенсі — як на практиці може хазяйнувати людина морально обмежена, але наповнена амбітно-авторитарною начинкою. Зі спілкування з колегами та за своїми особистими спостереженнями випливала така картина: Чимало членів Спілки, з якими я мав розмови (маю на увазі порядних людей, яких у громаді більшість) розмірковували як? Що таке статус професійного композитора, музикознавця, діяча культури, члена організації на яку мають дивитися в суспільстві, як на взірець, якийсь еталон спільності людей, творчої еліти країни? Тут спробую надати деякі відрізки (фрагменти) розмірковувань колег на цю тему. Не дуже заглиблюючись, схематично, ніби по-пунктах. Ось такий переказ: Поняття стосунків людей взаємоповажних, взаємопоступливих, стриманих в своєму егоїстичному пориванні (творчий егоїзм — явище серед митців природне) розуміється як спільнота. А от приховувати матеріальні можливості Спілки (як організації) і розподіляти їх серед групи «своїх» 3-х — 4-х чоловік — це, вибачай-те, жлобство. Це ознака цивілізаційної недорозвиненості, особливо в умовах матеріальної скрути, яку мали тоді.
Криза почалася з моменту державних потрясінь 1991 року. 1992 р — економічний шок, інфляція, розвал грошової системи. 1993-4-5 — борсаємось, надіємось слухаємо лайки-перепалки Верховної Ради (парламент, який у народі називали — партлемент). 1996 — стабільніше, зрозуміліше. Хоч і дуже важко. У Спілці політична тріскотня, пошук ворогів, «велика боротьба» Михайла Степаненка за спасіння Спілки від ворогів Спілки — членів Спілки, якою він надбав собі авторитету і «політичного капіталу». Проти кого він боровся? Кого переміг? Що дали «перемоги» громаді? Відразу ж екстраполюється заувага — а що він собою являв би як особистість, якби не ця «боротьба?» А з ким боровся?
Хто постраждав від діяльності «негідників» (Омельчука, Полоза, Каландьонака, Капрелова, Лісецького?..) Хто щось втратив?) Зате ми всі, піддавшись на лукаву балаканину його і прибічників, втратили багато чого. Мало того, що ми загубили почуття чийогось права на свою думку. Ми втратили почуття міри взагалі того, що і як ми можемо судити. І хто ми такі, щоб відібрати у своїх колег той скромний шматок, який дає держава на кожного з нас? Більше того — відібрати від нашого імені, нас не спитавши, (бо це по закону — статуту мусило робитися загальними зборами). Коли з «ворогами» було покінчено і Спілка зажила «заможним» життям (без «токсичних» впливів), чомусь відразу не стало бібліотеки (розікрали); Будинок композиторів ліквідували; фонотека і звукозапис занедбані; Муз.комбінат не функціонує..Будинок творчості розтанув у невідомості… І т. д…
Усім відомо, що з коштами складно. Але чомусь адмінкомпанія верхівки Спілки щомісячно одержує солідні премії. Видатки на різні відрядження теж на міністерських рівнях. Це звідкиля?
Слід розуміти, що держава протягом існування творчих спілок наділила ці організації митців чималими активами. Це інструменти, обладнання, майно, і (головне) приміщення і навіть будинки.
Серед членів громади митців часто виникали запитання: «за яким таким правом і інтересом у всіх наших приміщеннях (а це тисячі квадратних метрів нежитлової, добре облаштованої, коштовної площі) уже кілька років товчуться якісь люди, якісь комерційні контори? На яких засадах вони займають наші приміщення? Що маємо з того ми — дійсні власники цього добра?»
Тут я зроблю короткий відступ від переказу і даю уточнення: Поняття — власник (приміщень, обладнання і т.д.), щодо членів організації, в даному юридичному контексті, не прийнятне. Усі ці будинки, майно, інструменти — власність держави, яка делегована таким організаціям, як розпорядникам уповноваженим виконавчою владою міста. Нема криміналу в тому, що адміністрація Степаненка допускала в свої приміщення якісь комерційні структури на суборендних засадах. Це давало кошти. Заковика і блюзнірство керівників у тому, що надходження приховувались від громади. За порядних умов, кошти, крім утримання апарату, можна було направити потребуючим матеріальної, медичної допомоги, на творчі акції тощо.
Продовжуючи переказ думок і характеристик різних колег — членів Спілки, пригадую — які давалися висновки: Спілка складається з пристосуванців (верхівка — секретаріат), мішиної компанії (які користуються можливостями Спілки), сірої маси боягузів, (які за звання «член спілки» готові, зігнувшись, терпіти приниження, мовчки споглядати як їх дурять, зневажають… Тобто — ?..
Решта — ті, котрих уже вичавили з спільноти (за тремтячого мовчання настраханої більшості) або знічений «нейтралітет».
С.Ліс. — Хтось може сказати, що це — анонімні висловлювання.
П.-Ом.- Так. Але, скажу вам, зміст їх, аналіз подій дуже реалістичний. Видно ж,що не з вулиці люди говорять. Але, давайте залишимо робити висновки, щодо правдивості інформації, тим, хто матиме бажання ознайомитись з цими висловлюваннями колег.
С.Ліс. — Добре ми пам`ятаємо, що картина була невтішна.
П.-Ом. — Але, повертаючись до стрижневої лінії нашої розмови — люди, з якими мені поталанило спілкуватись, хочу дещо сповістити про зустрічі та співробітництво з дійсним патріотом-державником, чоловіком безмежної громадянської порядності. Це — Михайло Васильович Косів. Український політик, Народний депутат 1, 2, 3, 4, 6, скликань. Походженням він з Івано-Франківщини. (Рожнятинський повіт, Станіславське воєводство).
Зрозуміло, зазнавав арештів (1965 р. ст.62 КК УРСР, антирадян-ська агітація і пропаганда). Тоді ж як було — сказав десь якусь правду і донесли. А моя з ним історія така: Михайло Васильович (на той час — 1996 р.) був Головою комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності. Запросив мене до себе. Я прийшов у Верховну Раду. Мене провели в його кабінет. Привітно відповівши на моє привітання, він сповістив таке: «Ми тут, Петре Володими-ровичу, приступаємо до розробки проекту Закону України про стосунки держави, творчих спілок та митців, як творчих працівників. Прошу, разом з моїми помічниками, підключитися до цієї роботи. Знаючи про вашу нову творчу спілку — Національну лігу, я упевнений, що ви зробите свій внесок у зміст і формулювання статей і положень проекту. Тут уже пішли сигнали про співпрацю від Спілки композиторів (Степаненко) і скажу вам відверто, з їх розмов про спрямування закону, відчуваються якісь такі авторитарно-монопольні, директивні замашки. На противагу цим нахилам, я думаю, ви, разом з нами, вибудуєте концепцію співпраці митців з державою на здорових, демократичних, взаємозобов`язуючих засадах. Без диктату спілок, щодо інших, яких би то творчих згуртувань, чи окремих професійних творчих працівників, зокрема».
Я відповідаю Голові комітету: «Я вдячний вам, Михайле Васильовичу, за пропозицію, щодо такої престижної для мене участі у цій справі. Я абсолютно поділяю вашу позицію, щодо встановлення стосунків між митцями і державою в справах культутно-мистецького врядування; готовий регулярно і послідовно брати участь у роботі з підготовки матеріалів проекту».
Під час роботи були дискусії зі степаненківцями (в кабінеті Верховної Ради). Михайло Косів — Голова комітету впровадив таку практику: степаненківці, разом з помічниками Голови комітету, пишуть текст розділу, а потім Михайло Васильович зі мною це коректуємо в напрямку більшої відповідності до сучасних демократичних, цивілізованих стандартів. Наприклад, починаючи з назви проекту закону. Беремо перший і другий варіанти:
1) Закон України «Про творчі спілки та професійних творчих працівників».
2) Закон України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки».
Відчуваєте різницю? А різниця саме в тім, що творча особистість має бути в основі, на першому місці а вже потім об`єднання їх у якусь спільноту. Тому ми обрали другий варіант.Тобто, виходячи із принципа, який закладений у Конституції України (ст. 3) де вищою соціальною цінністю є людина, її життя, здоров`я, честь, гідність… а вже потім всілякі інституції, державні органи, громади, політичні чи професійні згуртування… Або, наприклад, у ст.3 проекту закону є запис: У кожному фаховому напрямі може бути створене одне або більше добровільних творчих об`єднань.
Тут степаненківці відчайдушно обороняли позицію, щоби цього положеня в законі не було. Але ми його відстояли. Тоді вони в своєму статуті (СКУ) ввели положення, за яким, якщо утвориться така собі іще одна творча організація композиторів і музикознавців, то своїх членів, які ввійдуть до складу цієї новоствореної спілки негайно буде виключено. Отакий невмирущий ментальний рудимент у цих високопоставлених, титулованих представників творчої інтелігенції — «не пущать», «запретить», «ограничить»…
Чимало позицій та положень у процесі підготовки проекту закону довелося відстоювати, на противагу бажанням, призвичаєного до виключного ставлення державного чиновництва класу митців СРСР — фукціонерів (зокрема) Спілки композиторів України. Тому текст Закону має саме такий вигляд як ми його зараз бачимо.
Приведу ще один приклад: Ст.20. Координаційна та фахові ради творчих спілок. Там є, зокрема, такі положеня: Координаційна рада творчих спілок координує діяльність творчих спілок; представляє в державних органах спільні інтереси творчих спілок; визначає спільні заходи і завдання творчих спілок; сприяє вивченню та поширенню позитивного досвіду роботи творчих спілок. Сама ж координаційна рада формується з представників тих творчих спілок, що виявили бажання стати її членами. До координаційної ради за посадою входять голови правлінь творчих спілок. Інші члени ради обираються відповідно до положення про неї, що затверджується пленумом (конференцією) творчих спілок.
С.Ліс.- Якесь досить громіздке утворення.
П.-Ом.- І, скажу вам, плани теж грандіозні. Все це функціонери сталінських спілок відстояли в тексті Закону, бажаючи мати при собі таку бюрократичну надбудову (дубль-міністерство над спілками). Кого схочуть — приймуть у цей верхній орган (раду), кого не схочуть — ні. А ми їх знаємо. Вони хочуть «формувати», «координувати», «визначати», «сприяти»… Уже хто-хто, а вони посприяють… Тому я запропонував і ми узгодили з Головою комітету (Михайло Васильович Косів) таку фразу — резюме: Рішення координаційної ради мають рекомендаційний характер. І все стало на місце. Можу похвалитися,що в цьому Законі моєю рукою написано відсотків 35-40 тексту.
С.Ліс.- Практично, коли співставити те, що записано в тексті Закону (з чим змушений був змиритись М.Степаненко), і те, як він вчиняв у своїй адмін.діяльності — оце, хтось сказав би, — дивина.
П.-Ом.- Дивина, та не для Михайла Степаненка. Приклад: У Законі сказано — ст.3 п.1 — У кожному фаховому напрямі може бути створено одне або більше добровільних творчих об`єднань. Але коли створилась Національна ліга, М.Степаненко з командою здійснили кілька походів до Міністерства юстиції із зверненнями інфернального характеру з вимогами негайно розреєструвати Лігу.
Правда, в Мінюсті не знайшлося таких, які стали би керуватись «аргументами» юридично безграмотних аматорів адміністративно-керівної діяльності. Або візьмемо ще один приклад із тексту Закону, де наголошується на уважному ставленні до прийнятих у цивілізованому світі гуманітарних категорій. Ст.3 п.(основні напрями діяльності творчої спілки) і тут, зокрема, пишеться про культурно-просвітницькі заходи, а також утвердження демократичних, загальнолюдських цінностей.
С.Ліс.- Тут ми можемо пригадати до якого ступеня адміністрація М.Степаненка була заряджена на ігнорування будь-яких колегіальних правил в своїх рішеннях.
П.-Ом.- Заряджена? Я би сказав — заражена. І пошесть ця є синдром зарозумілої ворожості до чийогось права. А ця властивість давала їм наснагу до інквізиційних методів у стосунках з інакомислячими. Показовий момент розуміння очільниками Спілки композиторів діалогу з опонентом, переконання якого не збігаються з установленими, «правильними», подано у статті музикознавця Анатолія Починка.
С.Ліс.- А якщо взяти наш з вами особистий приклад. Ніхто нас (5 членів Спілки) не запросив на інквіз.акцію, щоби ми мали можливість щось промовити.
П.-Ом.- Навіть (великий інквізитор) Т.Торквемада так не чинив. Людині ставили запитання. Слухали відповідь. Не поступався — карали. А нам повідомили поштою, що нас виключено з числа членів Спілки за невідомими звинуваченнями. Коли від Мінюсту їм прийшло попередженя про незаконність таких дій, вони гарячково стали просити Мінюст узаконити беззаконня. Оце їхні «загальнолюдські» цінності. І все це відбувалося в середовищі «національної мистецької еліти». Я думаю, ви помітили основну властивість цих спілчанських керівних органів. Коли уже цей титулований діяч мистецтв потрапляє до керівної когорти, то він уже не буде ротаційно виведений із складу секретаріату (внаслідок якихось перевиборчих акцій). Ніколи. До смерті. Президент країни — максимум два строки; Прем`єр-міністр, Віце-прем`єр — через кілька років поступається своїм місцем. Старожил секретаріату Спілки (наприклад Людмила Василівна Дичко, потім вона стала Лесею) — ніколи не буде зрушеною з цього керівного місця. А в часи, коли «честь и совесть советского народа — родная партия» головувала і все скеровувала, Л.В.Дичко (багаторічний член партбюро) на зборах громади натхненно виголошувала: «Мы на партбюро! На партбюро решили направлять все свои усилия, чтобы наше творчество носило характер лучших образцов идейно-политических принципов эстетического воспитания советских людей в духе марксистско—ленинского и т.д. и т. п.».
С.Ліс.- Хтось може подумає: «Та що там — член секретаріату? Громадська посада. Прийшли, поговорили…
П.-Ом.- Еге. Член Секретаріату? Це означає, що жодна концертна акція не може відбутися без наявності в програмі його творів. Якщо це фестиваль, то і по кілька разів. І обов`язково в найсприятливіших умовах: кращий зал, кращі виконавські колективи, кращий календарний режим, тощо. При цьому, наприклад композитор Ікс, може чекати свого скромного виконання п`ять, десять, а то і 15 років. А цей композитор Ікс, згідно Закону, є професійний творчий працівник. І держава надає матеріальну підтримку спілкам на ці заходи з урахуванням участі кожного. Отака жлобо-егоїстична арифметика на користь верхівки Спілки (якщо це можна називати спілкою).
Тут мені спало на думку співставити деякі речі — зауважити на тому, що все ж деякі модифікаційні зміни в стилі ведення справ між сучасним Секретаріатом (90-і і далі) та минулим управлінням справами творчої громади (кінець 60-х -70-і р.р.) є. Правда, зміни ці можна охарактеризувати, скажем так, — від зарегламентованості до розпоясанності. Що було раніше: Твори композиторів прискіпливо і жорстко розглядалися на творчих комісіях.(І це природньо, якби не…) Підозра про невідповідність ідейним критеріям («партійність за спрямуванням, народність за духом») закривала такому творові і автору шлях до концертних програм пленумів.
Тут слушно познайомитись з дуже змістовною, показовою вибіркою з архівних матеріалів Олени Зінькевич за назвою ПРОТИСТОЯННЯ
Повірить можна в будь-яку легенду.
Теорій напридумувать за трьох.
Не можна брати істину в аренду
І сіяти на ній чортополох.
Ліна Костенко
До речі, щодо протистоянь. Тут у талановитій моралістичній строфі Ліни Костенко, взятій Оленою Сергіївною Зінькевич за епіграф, міститься, інколи вживане в поетиці, таке суперечне явище, як невідповідність природньої, або історичної правди художній правді .(Принцип «авторської глухоти»). І дійсно, з позицій натуральної істини, чортополох — це далеко не, власне, бур`ян. Це дуже корисна рослина з якої виготовляється цінний лікарський засіб силімарин, який застосовується для найефективнішого лікування печінки. Важливість цього органа для людини відома. У німців слово Leben — життя а Leber — печінка.Виходить, чортополох (росторопшу) слід поважати. І все ж, з позицій поняття художньої правди, в цьому вірші все — на висоті. І слово і образ і емоційний запал. Такі «суперечності» завжди розрішуються на користь художньої правди. Вважаю необхідним зайвий раз підкреслити в Ліні Костенко великого віршотворця.
Але повернемось до Олени Зінькевич. П Р О Т И С Т О Я Н Н Я
(1968 — 1973)
«…не пускати минуле на самоплив,
а підтримувати його морально-виховний
і повчальний характер, наново розігруючи
вже програні бойовиська».
(від професора Михайла Гловинського) зазначає у своїй виповіді Олена Сергіївна.
Події 1969-73 рр. Український музичний авангард зазнає драматичних випробувань. Сподіваючись на перехід від статусу ізгоїв до статусу членів Спілки композиторів, шестидесятники (В.Сильвестров та В.Годзяцький) написали звернення до V з`їзду українських композиторів зі сподіваннями на сприяння, щодо їх вступу до Спілки. Після довготоривалої тяганини все ж у липні 1969 року питаня було розглянуте на правлінні Спілки. Як різко негативні, так і дещо поблажливі вердикт-відгуки членів правління мали дуже застережливий характер.
С.Ліс.- Так. «Своє» — «вороже», «наше» — «не наше» з часом було подолане. Але, в проекції на подальше (90-і — після 90-і р.р.) розгортання стосунків у творчій громаді), мистецьке життя можна було вже позначати як «свої» і «чужі».
П.-Ом.- В наші часи (90-і і далі) протистояння вже нема. Є просто — стояння. Вся мистецько-презентаційна потуга творчої когорти композиторів виявляється через два музичні фестивалі Київ Музик Фест та Київські прем`єри. Тут жодним чином не йдеться про будь-який відбір творів за критеріями якості професійно-художнього, чи якогось подібного гатунку. Рушійною силою рішень оргкомітетів цих концертних заходів є: перш за все — показати себе. Потім ще раз, або два, по-можливості, — три рази знову — себе. Потім тих, хто найближче до верхівки. Часто сам головний (оргкомітету, дирекції, жюрі) навіть не скликає засідання цього органа, а вирішує все одноосібно (практика Ігоря Щербакова). Для рядових творчих осіб залишковий принцип. Тож в минулі часи (60 — 70-і) стояло питання: «Що має показати мистецька громада публіці через формат Пленуму?» А зараз (кінець 90-х і далі) — «Кого має показати секретаріат Спілки публіці через формат фестивалів?» Відповідь: «Перш за все — себе, себе…»
С.Ліс.- До речі, про фестивалі. З кожним роком там, з огляду на висловлювання колег та повідомлення преси, накопичуються проблеми.
П.-Ом.- Так. Слід відмітити, що за часів головування в фестивалі Київ Музик Фест Івана Карабиця такого нехлюйського ставлення до творчих здобутків окремих (неугодних) авторів збоку орг-розпорядників фестивалю не допускалося. І преса і автори між собою висловлювались позитивно. Ось як відгукнулась Галина Степанченко про діяльність Івана Федоровича (творчу і в проекції на його адміністративно-організаційні якості):
С.Ліс.- Треба віддати належне Івану Карабицю. Він багато енергії доклав до справи Київ Музик Фесту. На якомусь етапі пішли критичні відгуки. Окремі колеги характеризували фест як такий, що, мовляв, не набрав очікуваних масштабів.
П.-Ом.- Я знаю, що й деякі найвищі «авторитети» ревниво ставилися до очільника,бо ця концертно-індустрійна потуга мала неабиякий вплив на вигляд культурно-мистецької картини в сфері акдемічної музики України. Я ось що думаю: коли якусь справу робиш публічну, пов`язану з чималою кількістю людей, зацікавлених не лише в її процвітанні, а й успішній участі в цій справі самого себе (я маю на увазі представників громади композиторів і музикознавців), то врешті і буде багато критиків. Звичайно можуть бути і об`єктивні причини. Наприклад — стало не вистачати якихось базових чинників. Взяти хоч би фінансове забезпечення концертних заходів. Не так просто залучити необхідний об`єм спонсорських надходжень. Проблеми подоланя інертності засобів професійно-мистецької індустрії (зали, творчо-виконавські колективи, рекламно-інформаційні виробництва, тощо). Можливі фактори деякої креативної інерційності з-боку організаторів-розпорядників фестивальних акцій, деяка втрата ідейно-тематичної гнучкості у напрямах представленя мистецького матеріалу публіці, яка чекає подолання стереотипів, чогось зовсім звичного.
Ми можемо познайомитися з підбіркою застережливих прес-повідомлень композитора і диригента Володимира Рунчака та його аналітичними замітками стосовно фестивальних справ та побажань на подальше:
